Розділ чотирнадцятий

Шлюз знову відкривається повільно, майже беззвучно, випускаючи нас у холод і темряву уламків. Цього разу все відчувається інакше. Ми вже знаємо, що там. І це знання не додає впевненості — навпаки.

Шатл виглядає ще гірше, ніж раніше. Пошкоджена обшивка, обірвані панелі, мертві зони, де навіть світло не затримується.

І воно.

Гібрид не зрушив з місця. Стоїть так само, як і раніше. 

— Воно нас бачить, — тихо каже Мейр у комунікатор.

— Не сумніваюся, — відповідаю.

— І не нападає, — додає Ейдос.

— Поки що, — уточнюю я.

Ми рухаємося повільно, обережно, використовуючи уламки як укриття. Кожен крок продуманий, кожен рух — контрольований. Відстань скорочується, і я відчуваю, як напруга знову починає стискати грудну клітку.

— Ще двадцять метрів, — шепоче Ліара у навушнику. — Воно… реагує. Показники ростуть.

— Що це означає? — питаю.

— Що довго воно стояти не буде.

Я коротко киваю, хоча вона цього не бачить.

— Готуємося.

Ейдос трохи зміщує заряд у руках, перевіряє кріплення. Мейр позаду дихає занадто швидко, але тримається. І саме в той момент, коли між нами і істотою залишається якихось кілька метрів, вона… рухається.

Не ривком і не стрибком. Повільно. Наче нарешті вирішила, що час закінчився.

Воно робить крок — і цього вже достатньо, щоб усе всередині мене напружилося до межі. Не через швидкість чи силу, а через саму манеру руху.

— Воно змінює поведінку, — тихо каже Ліара в навушнику. — Це погано.

— Я вже здогадалась, — відповідаю, не відводячи погляду.

Істота зупиняється за два кроки від нас. Її “очі” — якщо це взагалі очі — фіксуються не на мені. На Мейрі.

Я відчуваю, як він завмирає позаду.

— Не рухайся, — кажу йому тихо.

— Я й не збираюся… — шепоче він, але в голосі з’являється той самий страх, який він так старанно ховав.

Гібрид нахиляє голову, ніби придивляється. Потім робить ще один крок — і я різко піднімаю руку.

— Стоп.

Ейдос уже напружений поруч, готовий у будь-яку секунду кинути заряд або прикрити.

— Воно не атакує, — каже він крізь зуби.

— Бо воно аналізує, — відповідає Мейр. — Воно… впізнає.

— Кого? — коротко питаю.

Він ковтає.

— Мене. Або те, що в мені.

Цього вистачає.

— Ейдос, готуйся, — тихо кажу. — На мій сигнал.

І саме в цей момент істота різко здригається. Її тіло ніби “збивається” на мить, контури пливуть, як тоді в диму, а потім… Вона рветься вперед.

Цього разу без попередження.

— ЗАРАЗ! — різко кидаю.

Ейдос метає заряд прямо під ноги істоті, і ми синхронно відскакуємо назад, ховаючись за уламком.

— Детонація через три… — чую голос Кайра в каналі. — Дві… одну —

Спалах.

Не просто вибух — світло ніби вивертає простір назовні. Ударна хвиля проходить крізь метал, крізь кістки, крізь думки. Я встигаю тільки втиснутися в укриття й заплющити очі.

А потім — тиша. Глуха та важка.

Я першою відкриваю очі, ще не до кінця розуміючи, чи це вже все, чи лише пауза між “до” і “після”.

— Доповісти, — хрипко кажу.

— Я… я цілий, — відгукується Ейдос поруч.

— Сенсори перезавантажуються… — голос Ліари трохи тріщить. — Зачекайте…

Я повільно піднімаю голову і виглядаю з-за уламка.

Там, де щойно стояла істота, тепер чорна, обпалена воронка серед уламків шатла. Метал розплавлений, поверхня нерівна, наче її вирвало зсередини. І… нічого не рухається.

— Ми його… — починає Ейдос.

— Зачекай, — перебиваю.

Бо щось не сходиться: надто тихо, надто чисто, надто… легко.

І варто було тільки подумати про це, як картина змінюється. Я бачу ледь помітний рух на краю воронки. Щось темне… повільно збирається докупи.

Я стискаю щелепу.

— Ні, — тихо кажу. — Це ще не кінець.

Темна маса на краю воронки сіпається ще раз — і вже не зупиняється.

Спочатку повільно, ніби крізь опір, вона стягується докупи, але з кожною секундою рух стає впевненішим, швидшим, ціліснішим. Те, що ми щойно розірвали вибухом, відновлюється прямо у нас на очах — не повністю, не ідеально, але достатньо, щоб знову бути небезпечним.

— Кайре, скажи, що це якийсь залишковий ефект, — кидаю в канал, не відводячи погляду.

— Я б дуже хотів, — відповідає він після короткої паузи. — Але ні. Воно… перебудовується.

— Чудово, — тихо видихає Ейдос поруч.

Істота піднімається. Її контури ще “пливуть”, але в цьому є щось ще гірше, ніж раніше — вона більше не виглядає стабільною. Наче кожен удар лише змушує її шукати нову форму.

— Відходимо, — кажу рівно.

— А план “знищити”? — коротко кидає Ейдос.

— Провалився, — відповідаю. — І якщо ми залишимося — будемо наступним матеріалом для його еволюції.

Цього разу ніхто не сперечається, але істота не дає нам часу.

Вона рветься вперед різко, без тієї “обережності”, що була раніше. Відстань між нами скорочується за секунди, і я ледве встигаю вистрілити, щоб збити її траєкторію.

Постріл влучає. Світло знову спалахує. І знову — майже без ефекту.

— Бігом! — різко кидає Ейдос, хапаючи мене за лікоть.

Ми відступаємо до шатла, прикриваючи одне одного. Мейр спотикається на уламках, я встигаю схопити його за плече й буквально тягну за собою.

Позаду чується різкий скрегіт металу — істота не просто біжить, вона ламає все на шляху, ніби перестала розрізняти перешкоди.

— Швидше! — кричить Ліара в каналі. — Воно змінює траєкторію, намагається обійти вас!

— Бачу! — відрізаю, різко звертаючи вбік.

Ейдос кидає ще один заряд, цього разу не щоб знищити — щоб затримати. Вибух піднімає хмару уламків, і на секунду я втрачаю орієнтацію.

Цієї секунди вистачає.

Щось різко проходить поруч — надто близько. Я відчуваю, як холод ковзає по руці, і тільки тоді розумію, що це було не повітря.