Розділ тринадцятий

Мейр не відповідає одразу. Його погляд ковзає повз мене, ніби він знову бачить не коридор Ковчега, а щось значно давніше. 

Я збрешу, якщо скажу, що це мене достобіса не дратує.

Ліара ж, навпаки, дивиться прямо, але в її очах з’являється те саме напруження, яке я вже помічала раніше — ніби вона стоїть на межі між правдою і тим, що ще не готова озвучити.

— Бо ми й не не зовсім ті ж самі “ковчежці”, — нарешті каже Мейр.

Я мружуся.

— Дякую, стало набагато зрозуміліше. Така розгорнута та зрозуміла відповідь, що зрозуміє навіть немовля!

Він ледь усміхається, але в цій усмішці немає легкості.

— Ми не прожили ці сотні тисяч років, — все ж пояснює він. — Ми їх… пропустили.

— У сенсі?

Ліара робить повільний вдих, ніби збирається з думками.

— Бо тоді ми померли. Фізично. Нас як і аел’нарців остаточно зтерли з історії. Жодного представника раси, жодного сліду існування. Принаймні ті варвари так думали.

— І що це може означати?

— Наш капітан зберіг копії наших свідомостей на тій самій колонії, на якій ти зустріла Доктора Емберта.

— Тобто ви…

— Так, ми результат його успішного експерименту по створенню клонів вимерлих видів з вміщенням свідомості та пам'яті померлих істот, — підтверджує Ліара. — Це ще реінкарнацією називають, якщо не помиляюся. 

Я впала на стілець, що так доречно опинився за мною… Ноги  взагалі відмовлялися тримати, а голова не могла осягнути настільки шокуючу інформацію. Бо якщо це дійсно так, Доктор Емберт зробив неможливе! Він клятий геній!

— Стривайте… А хіба ви не маєте бути йому вдячні за можливість продовжити життя? Він же вас відродив. Проте ваші діалоги однозначно показали, що теплих почуттів до “таточка” ви не маєте. Тобто, тут є якась каверза, так?

Вони переглянулися, перш ніж Мейр відповів на моє питання іншим питанням. Логічним, до якого я могла б додуматися й сама.

— А хіба може науковець до результатів експерименту ставитися як до людей? Чи вважав він відроджених, хоч і дефектних, аел’нарців за своїх дітей?

Я повільно піднімаю на нього погляд.

— Ні, — відповідаю чесно. — Не вважав.

Слова виходять тихі, але впевнені. Бо відповідь очевидна. І від цього тільки гірше.

Мейр ледь киває, ніби саме цього й чекав.

— Ось і ми для нього не більше, ніж результат, — каже він. — Вдалий, стабільний… але все ще результат.

Ліара відводить погляд, і я помічаю, як вона стискає пальці в кулак.

— Спочатку ми теж думали, що він нас врятував, — додає вона. — Дав другий шанс. Можливість жити далі.

— А потім? — питаю, хоча вже здогадуюся.

— А потім зрозуміли, що для нього “жити” і “функціонувати” — це різні речі, — відповідає Мейр. — Він очікував від нас слухняності та беззаперечної співпраці, навіть якщо це нам може нашкодити.

Я мовчу, даючи їм можливість договорити.

— Він не бачив у нас особистостей, — продовжує Ліара. — Лише носіїв даних. Стабільні оболонки. Платформи, на яких можна тестувати далі.

Я хмикаю, але без радості.

— Тобто ви були… базовою версією.

— Саме так, — підтверджує Мейр. — А все, що було до нас… і після — це спроби покращити модель.

Я згадую тих “привидів”. І ту істоту.

Картина стає занадто чіткою.

— І де в цій схемі ми? — питаю, переводячи погляд з одного на іншого.

Ліара не одразу відповідає.

— Ви? — перепитує вона тихо.

— Так. Ми. Люди. Команда Ковчега. Я, зрештою.

Мейр дивиться на мене довше, ніж потрібно.

— Ви — випадкові свідки, — каже він нарешті.

— Тому і ти, і аел’нарці при зустрічі сплутали мене з Ліарою? Може схожості між нами є і вона сама спеціально пофарбувала волосся, але не настільки вона не впізнавана. Тож питання залишається відкритим: чому мене прийняли за ковчежку?

Мейр на мить заплющує очі, ніби підбирає слова так, щоб не звучати ще більш дивно, ніж це вже є. Але я помічаю, що він червоніє. І це… бентежить.

Це що таке він збирається сказати?

— Це… звучатиме ніяково, — каже він нарешті.

Я схрещую руки на грудях.

— Спробуй. У нас сьогодні якраз день щирих зізнань.

Ліара тихо фиркає, але нічого не додає, а Мейр знову дивиться на мене.

Я так розумію, що вона вже знає причину. Хоча якщо вони “побратими”, цілком логічно, що вона знає.

— Є в нашого народу одна традиція… Хоча правильніше сказати “ритуал”?

Я насуплюю брови й трішки подаюся вперед.

— Що ще за ритуал?

А Мейр не відповідає — мовчки поглядом шукає, куди б сховатися. А це насторожує ще дужче!

— Мейре!

— Та амброзії він наклюкався незадовго до того, як ти його врятувала, капітане! — врешті не витримує Ліара, чим змушує чоловіка сховати обличчя за міцно притиснутими руками.

Я від цих новин ледве не впала, проте якось змогла втриматися.

— Ам… Амброзії?.. Якої ще?... Це та, що…

— Так, як у легендах є міфологічний нектар богів, так і ця дещо схожа, — продовжила пояснення дівчина. — На щастя для цього, — вона кинула осудливий погляд на “побратима”, — пройдисвіта, поряд з нашими матеріалами було насіння рослини, з якої чоловіки похилого віку різні настої робили.

Я знову глянула на Мейра, потім подивлася на Ліару, потім знову… Тобто чоловіки будьякого людиноподібного виду мають симпатію до “дідусевих настоїв”?

Потім пригадала, як чайний гриб дома вирощувала і квас робила. І як хотіла виноградний сік у банки закатати, але в якийсь момент виноград та цукор почали стрімко пропадати… Допоки не відкрила місцезнаходження “гаражу” Ейдоса…

— Тьфу ти! — було єдиним, що я могла сказати. — І це все?

Збрешу, якщо скажу, що не очікувала чогось фантастичного чи драматичного. Ще якихось таємниць або зізнань у моїй особливості. Проте все виявилося набагато “приземленіше”.

Але гаразд ще Мейр, пояснення щодо нього знайдено. В сенсі причину, чому він так звертався до мене. Та от впевненість викравшого мене аел’нарця у тому, що я не людина, все одно залишається.