Розділ дванадцятий

Я встигаю підняти зброю і вистрілити майже впритул. Цього разу заряд б’є прямо в голову. Світло спалахує сильніше, і істоту відкидає назад.

На секунду.

Цього вистачає, щоб я відчула нову хвилю страху. Та йому зараз не місце: або я борюся, відкладаючи паніку у скриньку “на потім”, або я стаю закускою.

Думаю, вибір очевиден. Тож міцно стискаю зуби і напружуюсь ще дужче.

— Ні, — тихо кажу, більше собі, ніж їй.

Ейдос знову поруч.

— Виходимо! — кидає він. — Ми не витримаємо довго!

Я швидко оцінюю ситуацію: Ліара — небоєздатна, науковець — баласт, врятований — невідомий фактор, а істота — швидша за нас.

— Димова! — кидаю.

Ейдос киває, і вже за секунду між нами та істотою розгортається густий, сліпучий туман. Сенсори починають глючити, контури розмиваються.

— Хутчіше! — командую.

Дим не просто закриває огляд — він давить. Світло розсіюється в ньому дивними хвилями, ніби сам простір починає плисти. Кроки відлунюють глухо, нерівно, і кожен звук здається чужим.

Я не озираюся.

— Ліара, тримайся за мене, — коротко кидаю, відчуваючи, як її пальці судомно стискають мій рукав.

Вона не відповідає, тільки киває десь поруч. Дихання рване, занадто швидке.

Позаду — удар. Не просто звук. Вібрація проходить по підлозі, по стінах, по мені. Воно врізалося в щось. Або в когось.

— Воно вже в димі! — різко каже Ейдос.

— Я бачу!

Хоча насправді — ні. Я не бачу. Я відчуваю.

Рух. Присутність. Наче хтось стоїть за спиною і просто чекає моменту.

— Ліворуч! — кидає Ейдос.

Я не думаю — просто слухаюсь. Ми різко звертаємо, минаючи перевернутий сегмент обшивки. Науковець ледь не перечіплюється, але я встигаю схопити його за плече й смикнути вперед.

— Рухайся! Якщо впадеш — не підніматиму!

— Я… я йду! — задихається він.

Бреше. Ледь тримається.

Ще один звук позаду. Ближче.

Я різко обертаюся і стріляю навмання в дим. Спалах розрізає сіру масу, і на мить я бачу силует — вже не там, де був секунду тому.

— Швидше! — гарчить Ейдос.

Вихід вже попереду. Вузький коридор, який веде до шлюзу. Світло там стабільніше, чіткіше. Реальне. Ми майже в ньому, коли щось виривається з диму.

Ліара скрикує.

Я встигаю лише побачити, як щось темне ковзає по підлозі, надто швидко, надто низько. Ейдос стріляє першим. Постріл б’є в бік істоти, збиваючи її з траєкторії, але вона не падає — лише змінює напрямок.

Науковець завмирає.

— РУХАЙСЯ! — кричу йому прямо в обличчя.

Він здригається і нарешті біжить.

Ще кілька метрів, ще один поворот — і ми в шлюзі.

— Закривай! — кидаю, буквально штовхаючи Ліару всередину.

Ейдос заходить останнім і б’є по панелі. Двері починають сходитися повільніше, ніж хотілося б.

Занадто повільно.

У щілині між ними на мить з’являється рука. Не зовсім рука — щось, що лише намагається нею бути. Воно впирається в метал, і той скрипить, ніби зараз піддасться.

Я не думаю — стріляю! Ще раз, і ще…

Світло спалахує, і тінь зникає. Двері з глухим ударом замикаються.

Тиша.

Не повна — системи гудуть, вентиляція запускається, але після цього всього вона здається майже оглушливою.

Я повільно видихаю.

— Всі тут? — питаю, не піднімаючи голосу.

— Тут, — відповідає Ейдос.

— Тут… — ледь чутно додає Ліара.

Науковець просто киває, спершися об стіну. Врятований мовчить.

Звісно.

— Рушаємо до Ковчега, — кажу, вже збираючи себе назад. — І швидко.

Ніхто не сперечається.

— Стиковка з Ковчегом — аварійна, — кидаю через плече. — Тримайтеся.

— Як скажеш, — сухо відповідає Ейдос, міцніше стискаючи ремінь безпеки. Як ми вмістилися у рятівну шлюбку вп’ятьох при тому, що вона розрахована на трьох — взагалі диво. Але мовчу, поки не будемо вдома. Про всяк випадок, аби не зурочити.

Двигун кашляє, ніби не хоче працювати, але все ж оживає. Шатл здригається, відриваючись від уламків.

І саме в цей момент сенсори пищать.

— Ні… — тихо виривається в мене.

— Що? — одразу реагує Ліара.

Я дивлюся на екран.

— Воно… воно на корпусі.

Тиша в кабіні стає густішою за той дим, з якого ми щойно вирвалися.

— Ти жартуєш, — тихо каже Кайр у навушнику.

— Ні.

Удар.

Щось проходиться по обшивці шатла, залишаючи за собою скрегіт, від якого хочеться стиснути зуби.

— Тримай курс! — різко каже Ейдос. — Не відволікайся!

— Я і не…

Ще один удар. Ближче.

— Ковчег, прийом! — різко кидаю. — Готуйте екстрене стикування! І… готуйтеся відстрілювати все, що буде на моєму корпусі!

— Прийнято! — голос Кайра тепер без жодного гумору. — Тільки постарайся не розсипатися по дорозі!

— Постараюся!

Я вичавлюю максимум із двигуна. Простір перед нами відкривається, і серед уламків нарешті з’являється знайомий силует.

Ковчег.

Ніколи ще він не виглядав настільки… правильним.

— Тримайся, — тихо каже Ейдос.

Ковчег росте в ілюмінаторі занадто повільно. Або це мені так здається?

Руки міцно стискають штурвал, пальці вже давно побіліли від напруги, але я не послаблю хватку. Не зараз. Не коли між нами і відносною безпекою лишаються якісь жалюгідні сотні метрів.

— Кайр, відкривай шлюз, — кажу, не відводячи погляду від траєкторії.

— Уже відкриваю, — відповідає він. — Але є нюанс.

Звісно є. Куди ж без цього?

— Який?

— Якщо воно на корпусі — автоматичні турелі не зможуть його зняти, не зачепивши вас.

Я стискаю зуби.

— Тобто?

— Тобто або ти скидаєш його сама… або ми ризикуємо і стріляємо майже впритул.

— Прекрасно, — бурмочу. — Просто чудово.

Ще один удар. Шатл здригається, і на панелі одразу спалахує червоне попередження.

— У нас пошкодження обшивки! — вигукує Ліара.