Розділ одинадцятий

— Є візуальний контакт, — тихо каже Кайр.

Я відкидаюся в кріслі трохи глибше.

— Зупинися на межі сенсорів. Хочу залишитися непомітною.

Ковчег плавно сповільнюється, ховаючись серед уламків.

— Що далі? — питає Ейдос.

Я не відповідаю одразу.

Дивлюся на шатл: його обшивка обпалена, один двигун працює ривками, другий… мертвий. Ледь помітні іскри час від часу вириваються з пошкодженого сегмента.

— Їх хтось підбив.

— Флот? — одразу з прискіпливістю питає Кайр. Ну так, дуже не реалістично виглядає.

— Хай там хто це зробив, але зробив, — додає Ейдос.

Я ледь хитаю головою.

— Не надто хотілося б вляпуватися у ще щось.

Тиша, під час якої усі погляди спрямовуються на мене. Настирливі та невіруючі.

— Що?

— І це кажете ви, капітане? — безсоромно та з недовірою запитує Кайр. Інші хоч і мовчать, але погляди підказують, що вони розділяють здивування інженера гравітаційних структур. І Ейдос в тому числі.

Я повільно зводжу брову.

— А що не так?

Кайр навіть не намагається стримати посмішку.

— Нічого. Абсолютно нічого. Просто… — він розводить руками, — це вперше, коли ви пропонуєте не лізти туди, де явно проблеми.

— Я не “пропоную”, — холодніше, ніж планувала, відповідаю. — Я оцінюю ризики.

— Та невже? — підключається Ліара, і в її голосі більше полегшення, ніж іронії. — А я вже почала думати, що це у нас стиль роботи такий: “бачимо біду — біжимо назустріч”.

— В нас і є такий стиль, — бурмоче Кайр. — Просто зараз капітан вирішила зробити вигляд, що це не так.

Я переводжу на нього погляд.

— “Зробити вигляд”?

— Ага, — він навіть не кліпає. — Спочатку ми підбираємо підозрілого напівмертвого незнайомця. Потім ліземо в пастку до психа-науковця. Потім вас викрадають якісь… — він на секунду заминається, — …хрін зна хто. І тепер, коли ми нарешті наздогнали винуватця, ви кажете: “може не будемо лізти”?

Коротка пауза.

— Звучить підозріло, — підсумовує він.

Я відчуваю, як у грудях щось неприємно стискається.

— Я просто не хочу втратити бодай когось з вас через власну необачність, — тихіше кажу. І цього разу ніхто не сміється.

Ейдос робить крок ближче.

— Вже запізно відступати, — спокійно каже він. — Ми вже всередині. Хотіли ми цього чи ні. Тож надалі давайте просто будемо обачніше й нарешті розберемося з усією цією чортівньою.

Я зітхаю, адже він має рацію.

— До того ж, — додає Рейд, не відриваючись від панелі, — якщо ми зараз відступимо, ми втратимо єдину нитку, яка веде до відповідей.

— І до проблем, — тихо кажу.

— Одне без іншого не буває, — знизує плечима Ліара.

Я дивлюся на пошкоджений флот з побоюванням, адже навіть уявити страшно, що на нас чекає далі.

Кайр знову хмикає, але вже без насмішки.

— Ви ж самі нас цьому вчите, капітане.

Я переводжу на нього погляд.

— Ти про що?

Він знизує плечима.

— Якщо вже влізли — доводимо до кінця.

Я дивлюся на нього кілька секунд, переводжу погляд на Ліару, Рейда… Ейдоса. Усі серйозні й впевнені у своєму рішенні — бути однією командою до кінця й підпорядковуватися мені, як капітану.

Це дуже тішить его, але хвилювання та почуття відповідальності ростуть сильніше. Тож аби вгамувати власні почуття, повільно видихаю. Дуже повільно.

— Ненавиджу, коли ви праві, — тихо кажу.

Кайр ледь посміхається. Не зловтішно — швидше як людина, яка щойно підтвердила власну теорію.

— Це рідкісний момент. Раджу насолодитися.

— Не дратуй, — коротко кидаю і знову дивлюся на шатл.

Рішення вже є. Я просто даю собі ще секунду, щоб його прийняти.

— Добре, — кажу нарешті. — Працюємо обережно. Без героїзму.

— Шкода, — бурмоче Кайр. — Я вже налаштувався…

— Перше: тримаємо дистанцію, — продовжую, ігноруючи його. — Друге: повний пасив. Жодних активних сканувань, поки не зрозуміємо, хто ще тут є.

— Думаєш, ми не одні? — тихо питає Ліара.

Я дивлюся на пошкоджений шатл.

— Його не просто підбили. Його зупинили.

Рейд киває, не піднімаючи голови.

— Точкові ураження. Ніби хтось цілився, щоб не знищити, а… зупинити.

— Перехоплення, — додає Ейдос.

— Саме так.

— І цей “хтось” може досі бути поруч, — завершує Ліара.

— Саме тому ми не ліземо напролом, — кажу я. — Рейде, чи бачиш щось по периметру?

— Пасивні сенсори чисті… — він завмирає на півслові. — Стривай.

Я одразу напружуюся.

— Що?

— Є відхилення. Ледь помітне. Ніби… тінь сигналу.

— Поясни нормально.

— Щось маскується. Дуже добре маскується, — він швидко водить руками по панелі. — Якби ми підійшли ближче — вже б засвітилися.

Кайр тихо свистить.

— Отже, нас тут чекають.

— Або вже давно спостерігають, — додає Ейдос.

Я стискаю підлокітники крісла.

Ситуація стає все цікавішою. І небезпечнішою.

— Добре, — кажу. — План міняється.

Усі дивляться на мене уважніше.

— Ми не підходимо ближче Ковчегом.

— Логічно, — киває Рейд.

— Але й не відступаємо, — додаю.

Кайр хмикає.

— Оце вже більше схоже на вас.

Я ігнорую.

— Висаджуємо групу.

— Серйозно? — першим озивається інженер.

— Шатл занадто помітний, — пояснюю. — Перехоплювачі — теж. Але…

Я переводжу погляд на Ейдоса.

— Ми можемо підійти інакше.

Він розуміє одразу.

— Дрейф.

Я киваю.

— Уламки.

Ліара вже підхоплює думку.

— Якщо підібрати правильну траєкторію, можна підійти разом із потоком сміття. Без двигунів.

Рейд піднімає брову.

— Це… ризиковано.

— Все, що ми робимо останнім часом — ризиковано, — спокійно відповідаю.

Кайр зітхає.

— Я навіть не буду сперечатися.

Я підводжуся.