10.3

Команда швидко рушає в середину, закриваючі усі шлюзи. При чому зробили ми то все настільки вправно, що вже хвилин за п’ятнадцять зустрічає нас звичним гулом систем.

Не менш швидко ми всі займаємо свої місця. Зокрема я природньо прилаштувалася у крісло біля панелі, руки звично натискають на кнопки та тягнуть потрібні ричажки. 

Обожнюю це почуття — відчувати себе майстром, в дійсності не маючи таких умінь та навичок. Це не аби як підвищує впевненість у собі та надії на розвиток подій формату “якось саме вирішиться, можна не паритися”.

— Координати на екран, — коротко кажу.

Голограма спалахує переді мною. Дві точки. Наша — стабільно набирає швидкість. Їхня — реактивно віддаляється. Та впевненість, що в них жодних шансів від нас втекти все ж переважає попри різниці у швидкостях.

— Вектор підтверджено, — каже Ліара, вже на своєму місці. — Вони йдуть у сектор уламків. Старий транзитний пояс.

— Там легко загубитися, — додає Кайр.

— Але не від нас, — тихо відповідаю. — Рейде?

— Двигуни прогріті. За твоїм сигналом.

Я вдихаю, перш ніж дати наступну команду.

— Готуємося до гіперстрибка.

На мить усе завмирає, наче сам Ковчег затримує подих разом із нами.

— Синхронізація систем, — рівно доповідає Рейд. — Три… два…

Я стискаю підлокітники.

— Один.

Світ за ілюмінаторами рветься. Не прискорюється — зникає.

Зірки витягуються у тонкі, сліпучі нитки, а потім і вони розчиняються, перетворюючись на щільний потік світла. Простір втрачає глибину. Втрачає напрямок. Втрачає сенс.

У грудях стискає, наче хтось на секунду вирішив перевірити, чи взагалі мені потрібне повітря.

Ковчег входить у гіперстрибок. При чому тіло реагує швидше за розум: піднімається тиск(це зрозуміло по пульсуючому болі у потилиці), легке запаморочення. Виникає відчуття, ніби тебе розтягують і стискають одночасно, збираючи в одну точку.

Я заплющую очі лише на мить — і одразу відкриваю.

— Стабілізація в нормі, — голос Рейда звучить трохи глухо, ніби крізь воду. — Траєкторія зафіксована.

— Відхилення? — питаю, змушуючи голос звучати рівно.

— Мінімальні. Ми йдемо чисто.

Я розплющую очі, аби побачити, що навколо більше немає космосу. Та є щось інше — щільніше, плавне наче хвилі і… світле. Наче усе світло рухається з відкритого космосу прямо всередину Ковчега. Та чи не “лусне” корабель від такої наполегливості?

Однозначно ні. Дивне питання для капітана такої махіни…

На секунду здається, що я бачу… щось дивне, незвичне для космосу. Дещо, що нагадує контури… ні, тіні. Наче… відбитки інших маршрутів та кораблів? 

— Ти це бачиш? — тихо каже Кайр.

— Так, — коротко відповідаю. — Так не має бути?

— Має, — після короткої паузи відповідає нам Рейд. — Але не так чітко.

Я мружуся, намагаючись сфокусуватися. Тіні… рухаються, ніби пливуть поруч із нами, повторюючи траєкторію, але з невеликим зсувом. Як відображення у воді, яке живе власним життям.

— Це залишкові відбитки маршрутів, — додає Рейд, трохи напруженіше. — Сліди попередніх стрибків. Нічого небезпечного.

— Ти сам у це віриш? — тихо питає Кайр.

Рейд не відповідає одразу, а одна з тіней раптом… повертає. Не як тінь, що наслідує, а наче машина на гонках, що підрізає супротивника.

Я затримую дихання, та тінь, на превелике щастя, проходить крізь Ковчег. Жодного пошкодження, але серце продовжує стукати десь у п’ятах.

— Це просто візуальний ефект, — швидко каже Рейд. — Перевантаження сенсорів, нічого більше.

— Тоді чому воно рухається не за нами? — спокійно питаю.

Відповіді далі не послідувало і плавно тему було закрито. Як-не-як, були справи і важливіші. Наприклад неочікувана вібрація по всьому кораблю.

— Рейде? — тихо кличу.

— Тримаю, — коротко відповідає він. — Є невеликий опір… але в межах допустимого.

— “Невеликий” — це скільки? — уточнює Кайр.

— Достатньо, щоб я це помітив. Недостатньо, щоб панікувати.

— Чудово, — бурмоче той. — Обожнюю такі формулювання.

Ще одна тінь, але тепер ближче. І виглядала вона чіткішою. На мить мені навіть здалося, що я побачила силует невідомого корабля.

— Скільки до виходу? — питаю.

— П’ять секунд, — відповідає Рейд. — Чотири…

Світло починає “ламатися”, наче хтось рве тканину простору.

— Три…

Тіні зникають. Усі одразу.

— Два…

Тиск у грудях стає нестерпним.

— Один.

Удар — наче дух покинув тіло разом з усіма фарбами. Хоча не менш раптово все повернулося навкруги своє: зірки знову на місці, темрява — звична, а серце не без страху стало повільно повертатися до звичного місця.

Я різко вдихаю.

— Вихід підтверджено, — голос Рейда вже звичайний. — Ми в секторі уламків.

Я кілька секунд мовчу. Потім тихо питаю:

— Це… точно було нормально?

Кайр хмикає.

— Якщо ти про ту частину, де крізь нас “проплив” чужий корабель — то звісно. Абсолютно буденна поїздка.

Я не реагую на його сарказм. Та мені геть не сподобався цей клятий гіперстрибок! Сподіваюся, що нам більше ніколи не прийдеться вдаватися до нього!

Але врешті-решт вгамував свої емоції та занепокоєння, я відкриваю очі ще ширше: масштабний хаос наче з легенд про створення Всесвіту… Чи скоріше про його кінець? Про це наголошують розірвані конструкції, залишки старих станцій, металеві уламки, що повільно обертаються у вакуумі.

І десь серед цього…

— Є сигнал, — різко каже Ліара. — Ми майже на ньому.

На голограмі точка спалахує яскравіше, ближче… Я не втримуюся та нахиляюся вперед.

Серце б’ється вже не від перевантаження, а від поганого передчуття.

Сьогодні ж не може бути день загибелі мого персонажа, так?

— Вивести візуал, — пересохшими губами тихо промовляю.

Голограма розгортається, допоки серед уламків ми не бачимо його — Шатл. І, на диво, пошкоджений. Але чому?