10.2

Запис знову рухається.

Науковець підходить ще ближче до ліжка. Врятований напружується, але не намагається відступити. 

— Ти завжди любив говорити гучними словами, — хрипко каже чоловік. — “Експеримент”, “майбутнє”… А люди для тебе що? Матеріал?

— Не прикидайся святим, — майже без емоцій відповідає науковець. — Ти знав, у що вплутуєшся.

— Я знав, що рятую життя, — різко відрубує той. — А не те, що стану частиною твоєї колекції. А їй ти навіть права голосу не давав.

Кайр позаду тихо фиркає.

— О, так, звучить як початок чудової дружби.

Я ігнорую його, продовжуючи уважно спостерігати за сценою на екрані.

— Що він має на увазі? — тихо питає Ейдос поруч зі мною.

— Поки що не ясно, — відповідаю так само тихо. — Але це точно не перша їхня зустріч.

На записі науковець робить ще один крок.

— Досить драматизму, — каже він. — Ти вижив. Це вже більше, ніж отримали інші.

— Інші? — повторюю ледь чутно.

Врятований смикається.

— Ти ж обіцяв, що зупинишся, — в його голосі тепер з’являється не тільки гнів, а й щось схоже на розчарування. — Що цього разу все буде інакше.

Науковець мовчить секунду, а потім тихо відповідає:

— Я не зобов’язаний виконувати обіцянки, дані в інших обставинах.

Повітря в медблоці стає важчим.

— “Інших обставинах”? — перепитує Тіара. — Тобто це триває давно?

— Очевидно, — бурмоче Кайр. — І ми щойно встрягли посеред чужої війни. Сподіваюся, нас він хоча б задіяти до своїх експериментів не планує. Зізнаюся одразу: мені не личить бути спотвореним або безтямно сидіти у якійсь камері з незрозумілими розчинами.

На записі врятований ледь підводить голову.

— Ти тоді не облишив її, — каже він. — І мене залишати у спокої не плануєш.

— Ти помиляєшся. Як бачиш, вона вільна робити, що заманеться. А те, що вона повернулася до мене — то вже інша справа, до якої я не причетний, — спокійно відповідає науковець.

— Ні, — чоловік дивиться прямо на нього. — Ти це спланував. Інакше й бути не може. Та от питання: що ти плануєш робити з нами далі?

Мені це зовсім не подобається.

— Про що вони говорять? — тихо питає Тіара.

— Якщо хтось зрозумів та пояснить для особливо нерозумних, до числа яких входжу і я, буду вельми вдячна, — відповідаю.

— Ми всі тут “особливо нерозумні”, враховуючи, що нічого з їх теревенек нікому не зрозуміло, — обурився Кайр. Його не менш за нас дратувала ця загадковість.

Науковець нахиляється ближче.

— Ходімо, — каже він майже м’яко. — Тут нам більше нічого робити.

— Якщо я піду з тобою, то ти облишиш її? — врятований ледь киває в бік виходу з блоку.

Я відчуваю, як щось неприємно стискається в грудях.

Науковець навіть не озирається.

— Я вже давно її облишив, відпустивши у вільний світ. До речі, з непоганою фінансовою підтримкою.

Запис обривається, екран гасне, у кімнаті — повна тиша.

Кілька секунд ніхто не говорить, а потім Кайр видихає.

— Отже… хороша новина: ми не головні мішені, — пауза. — Погана новина: це не робить ситуацію кращою.

Я повільно складаю руки на грудях.

— Ні, — погоджуюсь. — Але тепер ми хоча б знаємо одне.

— Що саме? — питає Ейдос.

Я дивлюся на порожнє ліжко.

— Врятований — не жертва. І не випадковість. Він — ключ до чогось.

— До чого саме?

Я невдоволено переводжу погляд на Ейдоса, адже й так зрозуміло, що то така метафора. А навіть якщо не метафора, розташування “замку” нам… принаймні мені… невідомо.

Але на цьому розслаблятися рано — треба врятувати нашого “найдениня”.

— Тіаро, а ти не можеш переглянути запис з коридорів, аби відслідкувати їх подальший рух?

Тіара швидко повертається до панелі, кілька разів торкається сенсорів, і перед нами з’являється голографічна проекція коридорів.

— Є, — вигукує вона.

Ми бачимо чоловіків, як вони йдуть далі. Прямо, потім завертають…

— Він іде до… — починаю я, але зображення одразу ж смикається, а потім — взагалі зникає.

Тіара різко натискає ще кілька клавіш.

— Ні, ні, ні… — бурмоче вона. — Сигнал є, але…

— Хтось втрутився у записи й почав “замітати сліди” — продовжила її думку, вже розвернувшись і біжучи у сторону виходу. — Та я, здається, зрозуміла, куди вони прямують! Вони от-от покинуть Ковчег, якщо вже цього не зробили.

Я біжу. Біжу наче ошпарена, наче від цього залежить чиєсь життя… Хоча так воно, напевно, і є. Наш “безбілетник” хоче вкрасти “найдениня”, аби продовжити на ньому досліди. А що я буду за капітан, якщо на моє судно можуть забігати якісь криси без жодного дозволі, і так само свавільно покидати його з тим, що знаходиться під моєю опікою? Отож-бо! Це вже справа честі!

Та й якщо зізнатися, мені вкрай кортить поговорити з тим чоловіком, дізнатися, про кого між ними йшла мова…

Бажань багато, а от біглеців щось так і не видно… Та розчинені двері посадкового відсіку вказували на те, що науковець вже встиг втекти.

— Чорт… — видихає Ейдос, що наздогнав мене.

Я зупиняюся лише на секунду, аби припустити, куди науковець міг повести чоловіка далі.

— Капітане, хтось без попередження забрав шатл, — констатує Рейд у каналі зв’язку. — Один із технічних. Без авторизації.

— Далеко вони не втечуть, — кидає Кайр, що наздогнав мене пізніше за Ейдоса. — Їм нема на чому покинути цю планету-колонію, врешті-решт!

І як на замовлення, нас усіх відкидає ударна хвиля від зльоту іншого космічного судна. Я стискаю зуби, підводжуся й рушаю на зовні, аби зстати свідком зникнення корабля-переслідувача, що назвав себе флотом сектору. І вони точно не вели себе як сторонники нашого “втікача-експерементатора”, тож або він пробрався туди незаконно, або…

— Це все було заплановано від початку… — вголос завершує мою думку Ліара.

Коли вона встигла сюди прийти? Вона вже в курсі останніх подій? Хоча не важливо, головне те, що той пройдисвіт обвів нас навкруги пальця.