10.1

Я завмираю, Ейдос теж.

Ми обидва одночасно повертаємо голови в бік панелі зв’язку.

— Це з медблоку, — тихо каже він.

У мене всередині щось холодніє, та всеодно повільно піднімаюся на ноги.

— Звісно, що звідти, — тихо відповідаю. — Звідки ж іще?

І, не чекаючи більше ні секунди, рушаю до дверей.

— Якщо ми не виграємо — нас не відпустять, — кажу нарешті. — Це умова.

— А ти впевнена, що її дотримаються, навіть якщо ми виконаємо усі вимоги? — одразу запитує він.

Я різко обертаюся.

— У нас немає інших варіантів!

— Завжди є інші варіанти, — тихо відповідає він.

— Назви хоча б один.

Він задумався — та часу обмаль.

— Не довіряти їм, — каже нарешті.

Я зітхаю, втомлено проводячи рукою по волоссю.

— Це й так зрозуміло, — погоджуюся, відкриваючи двері та біжучи у сторону медблоку.

Він наздоганяє мене вже в коридорі, кроки глухо відбиваються від металевих стін, змішуючись із уривчастими сигналами тривоги, що не вщухають, а лише стають настирливішими з кожною секундою.

— Я серйозно, — кидає він швидше, ніж зазвичай говорить. — Не просто “бути обережними”. Не вірити жодному їхньому слову. Навіть якщо воно звучить логічно.

— Чудово, — коротко відрізаю я, не збавляючи темпу. — І що це змінює прямо зараз?

— Все, — відповідає він так само різко. — Бо тоді ти не підеш у пастку добровільно.

Я стискаю зуби, але не відповідаю. Бо частина мене розуміє, що він правий. Інша ж — що зараз це нічого не змінює.

Ми різко завертаємо за кут, і перед очима з’являються двері медблоку. Вони вже не зачинені.

Погано.

Я сповільнююся лише на мить, але цього достатньо, щоб відчути, як напруження стискає грудну клітку сильніше, ніж будь-який страх раніше.

— Тіара? — гукаю, переступаючи поріг.

Відповіді немає.

Світло всередині приглушене, частина панелей мерехтить, ніби система не може визначитися, працювати їй чи здатися остаточно. Звук апаратури більше не рівний — тепер це уривчасті, нервові імпульси.

Ейдос заходить слідом, і я відчуваю його присутність майже фізично — як опору, яку я не просила, але від якої зараз не відмовлюся.

Ліжко порожнє.

Я завмираю.

— Чорт… — тихо видихає він замість мене.

Кілька секунд я просто дивлюся на зім’яту поверхню, де ще зовсім недавно лежав той чоловік. Сліди від датчиків, від’єднані кабелі, один із яких ще повільно розгойдується, ніби його зірвали лише кілька митей тому.

— Він не міг далеко піти, — кажу більше собі, ніж Ейдосу.

— Або його забрали, — додає він.

Я різко повертаю голову.

— Хто?

Він не встигає відповісти.

— Капітане! — голос Тіари лунає з іншого кінця приміщення.

Я обертаюся і бачу її біля консолі. Вона стоїть, спершись руками об панель, і виглядає так, ніби щойно пробігла марафон або… пережила щось значно гірше.

— Що сталося? — швидко підходжу до неї.

Вона піднімає на мене погляд — і в ньому є те, що мені зовсім не подобається.

— Він… він зник, — каже вона.

— Це я вже бачу, — різкіше, ніж хотілося б. — Куди? Сам чи його викрали?

Вона ковтає.

— Я… не знаю.

Тиша падає важко.

— У сенсі “не знаєш”? — повільно перепитую.

— У прямому, — відповідає вона, і голос її трохи тремтить, хоча вона явно намагається це приховати. — Я відходила… до туалету. А коли повернулася — його вже не було. Я обшукала все навкруги, але безрезультатно.

Тіара на секунду заплющує очі, а в моїй голові за секунду пролітає тисяча й одна теорія, що тут могло статися. Але який в них сенс, якщо ніхто не бачив… не бачив… А що якщо…

— Тут є камера спостереження?

Дівчина на хвилину наче зависає, а потім б’є себе по лобі. Тож, має бути. Головне, аби викрадач, якщо він дійсно є, не знав про неї.

— Показуй.

Ми майже біжимо до консолі. Тіара тремтячими пальцями викликає записи. Екран спалахує, і за кілька секунд перед нами з’являється медблок.

Порожній.

— Назад, — коротко кажу.

Вона відмотує. А потім ще, і ще… Допоки ми не бачемо, як чоловік лежить нерухомо, наче знову заснув.

— Стоп.

Кадр завмирає, кілька секунд нічого не відбувається. І вже майже здається, що це тупик, коли… Двері відчиняються.

Тіара різко вдихає.

— Я не відкривала їх, — шепоче.

Я не відповідаю, мовчки спостерігаю за фігурою, що увійшла всередину. Ба-більше, я розумію, хто це. І ще більше розумію, що його тут бути не має. Того, про кого у всій цій метушні ми благополучно забули.

— Не може бути… — тихо каже позаду Ейдос.

На екрані — науковець. Той самий.

І саме він підходить до ліжка, зупиняється, дивиться на чоловіка, що мирно спить (чи робить вигляд, що спить).

Кілька секунд — нічого. А потім… врятований різко відкриває очі. Чи то відчув присутність непроханого гостя, чи то з самого початку на нього очікував.

— Прокинувся, значить, — спокійно каже науковець. Його губи ледве рухаються, але звук з мікрофона чіткий.

Невже вони знайомі?

— Я й не спав. Знав, що ти прийдеш, — відповідає той. Голос слабкий… але не розгублений.

Я стискаю кулаки.

Отже, все ж знайомі.

— Я й сам не очікував, що прийду до тебе, — каже науковець і нахиляється ближче. — Яка ж ця доля непередбачувана, скажи: стільки років не бачились, аж доки не зустрілися на одному кораблі. При чому усі троє.

Троє? То з ними є ще якийсь непроханий гість на моєму кораблі? Чесне слово, не Ковчег, а якийсь прохідний двір!

— Ви не мали права наближатися до неї. Вона не ваша власність, — від чоловіка так і дме образою та почуттям несправедливості. Навіть неочікувано бачити від нього таку реакцію.

— О, ми вже це обговорювали, — майже байдуже відповідає той. — Право — це питання перспективи. Хіба я міг впустити свій найкращий експеримент?