9.3

П’є повільно та обережно, а я ловлю себе на тому, що не відводжу погляду. І це змушує мене зніяковіти та відвернутися.

Людина тільки прийшла до тями, а я їй у рота задивляюся й підозрюю у незрозуміло чому… Це взагалі через край. Не можна так, тьфу!

— Капітане, — тихо подає голос Тіара, не відриваючись від даних, — я б усе ж наполягала на повному обстеженні. І… ізоляції, принаймні на перший час.

— Підтримую, — одразу додає Ліара.

Кайр тільки знизує плечима.

— Я взагалі за варіант “подалі від мене”.

Я киваю.

— Буде ізоляція, — погоджуюся, а потім розумію, як це виглядає зі сторони. Тому кваплюся додати: —  Для його ж безпеки та комфорту.

Чоловік злегка хитає головою. Вочевидь у частину про те, що це заради нього ж і робиться, не дуже повірив, але у голос сказав. 

— …так. Дякую.

Я вже збираюся відвернутися, коли він раптом знову говорить:

— Ти… знову підеш?

Я завмираю, адже підстав для такого питання в нього немає. Тож, або в нього галюцінації і він сприйняв мене за когось іншого, або це якесь сюжетне налаштування. Тобто, не варто виключати, що він був знайомий з моїм персонажем. Та питання: коли вони познайомилися та які стосунки між ними були?

— Куди? — хапаюся за ниточку, за яку чисто теоретично можно було б хочаб трішки розплутати цей таємничий моток вузликів.

Чоловік дивиться прямо на мене.

— Туди, — лаконічно відповідає, нікуди не вказуючи.

Дякую, дуже, бляха, помогло! Звучить прямо як “туди, не знаю куди, за тим, не знаю чим”.

— Ні, — відповідаю рівно. — Не планую.

Попри моє спантеличення, я вже розвертаюся та збираюся йти, але за спиною роздається:

— …шкода.

Мій попець сильно стискається чи то від страху, чи то від передчуття чогось поганого. Та я знову повертаюся до нього обличчям, намаючись вдати беземоційність та серйозність.

— Чому?

Та він, гад такий, мовчить у відповідь. Тож я ще раз повторюю питання.

— Бо там… — починає він, але зупиняється. Його погляд на мить тьмяніє, ніби думка вислизає. — …спокійніше, — закінчує він невпевнено.

Я повільно киваю.

— Можливо, — при розмові з безумцем треба підігрувати, аби забезпечити свою безпеку.

Я відступаю на крок. Потім ще один. Поки не опиняюся біля виходу.

— Відпочивай, — кажу коротко. — Поговоримо, коли ти трохи… стабілізуєшся.

Він не відповідає і просто дивиться на мене. Знову. І якось мені зовсім не подобаються його двозначні погляди… Наче нас поєднує якась Всесвітня таємниця, відома лише нам двом. І ще було б зрозуміло, якби я дійсно її знала! А так… навіть якось образливо.

Коли двері зачиняються, відрізаючи нас від спасеного “підкидиша”, я промовляю:

— Тіара, контроль за ним на тобі. Якщо щось зміниться — одразу повідом.

— Зрозуміла.

Розвертаюся остаточно і йду вперед. Поки ще не розумію куди, але подалі від цього дивака. Ейдос іде поруч, але розмову зав’язувати не квапиться.

Та коли ми доходимо до моєї каюти і двері за нами зачиняються, він питає:

— Ти ж розумієш, що це не випадковість? Його порятунок ще обернеться нам боком.

Я на секунду заплющую очі, адже і без нього це чудово усвідомлюю.

— Розумію.

— І?

Я відкриваю очі й дивлюся прямо перед собою, і кімната раптом здається занадто вузькою та маленькою. Не достатньою для нас двох.

— І думаю, чи немає в тебе якихось більш оптимістичних прогнозів чи пропозицій?

Він не відповідає. Просто продовжує дивитися, прикусив нижню губу.

Я відступаю на півкроку і повертаюся до нього спиною. Бажання опинитися якнайдалі від нього накриває мене з головою, а сум за “старим” Ейдосом переборює переживання щодо свого буття.

Коли ми стали такими? Коли так віддалилися? Це сталося до чи під час цієї гри? Чи може ще до того, як ми опинилися у заручниках ШІ?

В мене немає відповіді на жодне з питань — і це бентежить не менше.

Чому він взагалі пішов сюди за мною? Чому не покинув, коли ще був шанс? Чому стільки разів прикривав мене, навіть якщо це коштувало життя йому? А є ще так багато “чому”...

— Залиш мене, будь ласка, на самоті.

— І це те, що ти хотіла б мені сказати?

— А що ти хотів би від мене почути? Що я маю зробити? — не витримую і повертаюся до нього обличчям, підвищуючи голос. — От що б ти зробив на моєму місці, га?

Він не відводить погляду, не кричить, не продовжує скандал, який починаю я. Тобто залишається таким, яким я його знаю: врівноваженим та розсудливим — повною моєю протилежністю.

Кілька секунд мовчить, і я вже майже готова зірватися знову, коли він тихо відповідає:

— Я б забрав тебе звідси.

Я кліпаю.

— Що?

— Я б не грав у ці ігри далі, — продовжує він спокійно, але в голосі з’являється щось тверде, майже вперте. — Просто заховав би тебе десь далеко, і грець з тим сюжетом. Він в будь-якому разі колись скінчиться. Навіть без твоєї участі.

Я хмикаю, але без гумору.

— І як би ти мене заховав, а головне — куди? У якийсь підпростір? Ще й не знаходиш абсурдним сюжет, де головна героїня десь сидить і нічого не робить? Очікувати, поки все саме якось не вирішиться — надто наївно.

— Не знаю, — чесно відповідає він. — Але я б шукав спосіб, аби ти не ризикувала. Можливо, покинути цю всю маячню через якийсь “чорний вихід”

— Та його не існує, — різко кидаю. — Інакше нас би тут не було.

— Ні, — він хитає головою. — Ти шукаєш, як виграти, а не як піти звідси. А може ти взагалі й не збираєшся повертатися до реальності.

Я завмираю, адже розумію, про що він натякає. Тож, сльози одразу накочуються на очі. Гіркі, наче він мене зрадив, а не просто засумнівався у моїх мотивах та діях.

— Тож, ти думаєш, що я втекла сюди, аби не нести відповідальність за наше сімейне життя, так? Ніби я покинула тебе та нашу дитину, аби жити небезпечним життям? То он ти якої думки про мене… Чому тоді взагалі одружився?