9.2

Голос виходить тихіший, ніж я планувала, але в ньому достатньо твердості, щоб обидва замовкли.

Цікаво, вони постійно такі чи лише цього разу? На жаль, ми з ними провели дуже мало часу, щоб я бодай трохи розуміла, що для них “звично”. Сарказм та колкість Кайра не рахуємо.

Я переводжу погляд з одного на іншого, затримуючись на кожному.

— Ми вже маємо достатньо проблем, щоб ще й стріляти одне в одного, — додаю спокійніше. — Тіара, веди.

Вона коротко киває й одразу розвертається, не витрачаючи час на зайві слова. Я рушаю слідом, відчуваючи, як Ейдос не відстає ні на крок. І, чесно кажучи, зараз я цьому навіть рада.

Ми рушаємо до входу в корабель, а після — і до медблоку. І з кожним кроком у мене росте напруження. Адже дивно це все: сам сюжет, герої, сюжетні повороти… Але найнебезпечніше: не зрозуміло, до чого це все призведе.

Та врешті-решт, двері медблоку відчиняються тихо, являючи нам напівтемряву та рівне гудіння апаратури.

Чоловік лежить на тому ж місці, де я бачила в останній раз.

Повільно наближаюся, настороженість росте. Особливо коли помічаю, як його пальці починають ледь ворухатися. Прямо як старовинна лялька, яка починає працювати після того, як ти заведеш її ключик на спині.

Я завмираю. Команда за моєю спиною — теж.

Поруч тихо клацає апаратура, рівний звук пульсу ледь заспокоює, але тільки до тієї миті, поки я не бачу, як його пальці рухаються знову. Не хаотично. Повільно. Наче він намагається згадати, як це — керувати власним тілом.

— Це… нормально? — тихо питаю, не відводячи погляду.

— Ні, — так само тихо відповідає Тіара. — Рухи занадто… скоординовані для несвідомого стану.

Я роблю ще крок ближче — і саме в цей момент чоловік різко вдихає, наче щойно виринув з-під води. Очі його теж розплющуються не так, як після пробудження. Наче він з якоїсь герметичної капсули, наповненої рідиною, виліз після тривалої затримки дихання.

Його погляд одразу знаходить мене.

Не ковзає по приміщенню, не чіпляється за світло чи обличчя навколо — ні. Він фокусується чітко, занадто чітко, ніби він знав, де я стоятиму, ще до того, як відкрив очі.

У цьому погляді немає паніки. Немає розгубленості. Немає навіть тієї притупленості, яка зазвичай супроводжує пробудження після травми. Є тільки… усвідомлення.

— Він прийшов до тями, — тихо каже Тіара десь позаду, але її голос звучить так, ніби вона сама не до кінця в це вірить.

— Ага, а то ми не бачимо, — огризається їй Кайр.

Чоловік повільно моргає. Один раз, другий… 

Його грудна клітка підіймається рівніше, дихання поступово вирівнюється, але в кожному русі є якась… затримка. Не фізична — скоріше усвідомлена, наче він перевіряє кожну дію перед тим, як її зробити.

Я роблю ще один крок ближче.

— Ти мене чуєш? — питаю спокійно, хоча всередині все напружене до межі.

Кілька секунд нічого не відбувається, але потім його губи починають ледь ворушитися.

— …чую, — голос хрипкий, ніби ним давно не користувалися. Але не слабкий.

Я обмінююся коротким поглядом з Тіарою — та вже щось швидко перевіряє на панелі.

— Як тебе звати? — продовжую, не відводячи від нього очей.

Він витримує тривалу паузу, але нарешті відповідає:

— …не пам’ятаю.

Кайр тихо видихає позаду.

— Ну звісно. Класика жанру.

— Замовкни, — шепоче Ліара, але без звичної різкості.

Я ж не зводжу погляду з чоловіка.

— Добре, — кажу спокійніше. — Тоді інше. Ти пам’ятаєш, що сталося до того, як ми тебе знайшли?

— …темрява, — тихо каже він. — І… шум. Це все, що пам’ятаю. Ні ким був, ні як тут опинився. Але…

Я відчуваю, як Ейдос поруч ледь напружується.

— Але? — підштовхує він незнайомця до продовження свого монологу.

— Задуха. І я чимось був засмучений.

— Чим саме? — уточнюю.

Чоловік трохи повертає голову, ніби намагається прислухатися до чогось, чого тут уже немає.

— Не знаю. Відчуття, наче мене хтось зрадив.

Мене пробирає холод.

Отже, він там був не один. Та якщо згадати ті події, якось підозріло близько опинилися там космічні пірати.

Він точно не один з них? Бо вийде, що я пригріла змію за пазухою. Та поплачусь за це не я одна…

— І більше нічого? — питаю чітко та впевнено попри тремтячі пальці. Руки одразу ж ховаю за спину.

Чоловік довго дивиться на мене і мовчить.

— Ти зникла, — каже раптом.

Тиша в медблоці стає густішою.

— Що? — тихо перепитує Ейдос.

Я не відводжу погляду.

— Що ти маєш на увазі?

Чоловік повільно кліпає.

— Ти… була тут, — каже він так, ніби це очевидно. — А потім… тебе не стало.

У мене пересихає в горлі.

— Це як?

— Не знаю… якось так.

Кайр тихо свистить.

— О, мені це вже не подобається. Мало божевільних на цьому судні, тож наша Капітан забезпечила нас ще одним.

— Замовкни, — цього разу різкіше кидаю я, не відриваючись від чоловіка.

Якось надто впевнено він тримається для людини з амнезією. Хоча не варто виключати можлитвості, що він бреше й просто організовує нам якусь пастку.

— Добре, — кажу тихо. — Тобі треба відпочити. Не поспішай. Згадаєш все пізніше. Можливо, час все прояснить.

— А може просто проженемо його? Як раз і пустельна колонія під рукою є, — висловлює пропозицію інженер, зціплюючи руки за потилицею. — Просто залишимо — і ми не при справі. Врятували? Врятували! Тож совість має бути чиста.

Я збрешу, якщо пропозиція не заманлива.

— Я проти! — вперше за довгий час подає голос науковець. А ми навіть не помітили, як він ув’язався за нами та опинився на борту Ковчега… — Це моя база. Стороннім хід на неї заборонено.

Усі одразу осудливо глянули на бідолашного чоловіка.

— Що?

— А хто менше двох годин тому організовував нам екскурсію по своїй “базі”? — питає в нього Ейдос.