9.1

Окрім колонії, на тому ж місці був Ейдос та науковець. Ну точніше не зовсім на тому ж, але на тій же території. А от команди до цього не було разом з Ковчегом.

Тож в одну мить з землі Аел’нарців я повернулася назад на ту ж саму точку, з якої мене викрали. І якби не підпалена місцями база, відсутність модернізованих і пошарпано-перелякані обличчя оточуючих, можна було б списати усе на візуально-слухові галюцинації.

І якщо судити з реакції Ейдоса, що вже за секунду тримав мене в обіймах, підозра про галюцинації була не тільки в мене.

— Ти поряд, — промовив він тремтячим голосом.

Обійми чоловіка були міцніші за вмираючого, що планував жити ще багато і багато років. Хоча в цьому ми з ним схожі: готові віддати душу заради безпеки один одного.

— Я поряд, — тихо погоджуюся, заспокійливо ковзаючи рукою по його спині. — Я тут.

Він стискає ще дужче. Настільки, що дихати стає майже неможливо від міцності обіймів. Та я не поспішаю вириватися.

Якщо я відчуваю тепло, значить це все реально. Значить, що я жива. А те місце… Хрін його зна, як і нащо я там опинилася. Було б непогано забути його як страшний сон.

— Капітане! — голос Кайра вривається у наш затишний світ, нагадуючи про нагальні проблеми. — То ви в нас зовсім відбита! Нам точно виплатять обіцяні гроші? Якщо ні, то можна хоча б підірвати все до бісової матері як моральна компенсація за мої страждання?

Я криво всміхаюся, не відриваючись від Ейдоса.

— І я рада тебе бачити, Кайе.

Я похлопую чоловіка по спині, і лише тоді Ейдос нарешті відсторонюється, хоч відступає й не далеко від мене. Його руки все ще на моїх плечах, ніби він перевіряє, чи я не зникну знову.

— Де ти була? — тихо питає він, вдивляючись у мене так, наче шукає тріщини.

Я відкриваю рот і… зупиняюся. Бо не знаю, з чого почати.

З того, що мене викрали привиди, а потім повернули зі словами “тебе тут ніхто й не тримав”? Це пояснення доволі нереалістичне. Та придумати зараз щось правдоподібне — немає сил. Я вичавлена, наче лимон.

— Довга історія, — нарешті знаходжу, що сказати. — Розкажу якось пізніше, коли все вгамується. Краще скажіть, що там з флотом.

Поруч чути нервовий сміх науковця.

— О, капітане… — він проводить долонею по обличчю, ніби намагається стерти втому разом із реальністю. — Флот поводиться… як флот.

— Конкретніше, — сухо кидаю.

— Вони відкрили канал одразу після… — він запинається, підбираючи слово, — після зникнення об’єкта. Вимагали пояснень. Погрожували. Сканували усе, що бачать.

— І що вони бачили? Ви так нам і не пояснили тоді, — втручається Ейдос, не відводячи від мене погляду.

Я теж дивлюся на науковця — він криво всміхається.

— Нас.

Тиша. Десь угорі знову прокочується глухий гуркіт — цього разу знайомий, металевий. Я піднімаю голову.

У небі, крізь дим і пил, проступають силуети. Багато силуетів кораблів.

— Вони не пішли, — тихо кажу.

— Ні, — підтверджує Кайр, складаючи руки на грудях. — І, здається, навіть не планували. Просто… перегрупувалися.

Я напружуюся.

— Що з Ковчегом? Чому вся команда тут, а не на борту?

Кілька секунд мовчання.

— Ви ще питаєте? — відповідає запитанням на запитання він, підходячи до Рейда, та кладучи руку тому на плече. — Гей, друже, не підкажеш, як ми мали реагувати на зникнення нашого наймача?

Та замість Рейда Амуна відповідає наш занепокоєний навігаційний аналітик — Ліара Сейн.

— Та стули ти вже пельку, Кайре. Капітане, краще скажіть, з вами все добре? Вам не заподіяли шкоди на тому судні?

— Мене більш цікавить, як вони викрали її, не показуючи носа зі своєї “автівки”, — фиркнув він їй у відповідь. — А може це не наш капітан, а її клон?

— Не неси дурниць, — подав голос Рейд, прибираючи руку Кайра з себе. — Казав тобі: “Не загравайся з тими жахіттями про невідомі цивілізації”. Ще скажи, що цей клон збирається з’їсти наші мізки.

— А чому б і ні? — з виглядом ображеного генія запитав чоловік. — Може воно дійсно так?

— Ти перестанеш сьогодні нести ці дурниці чи ні? — разом з цими словами до “жартівника” прилітає потиличник від Ліари.

— Капітане, давайте я вас огляну, — запропонувала Тіара.

Я вже відкриваю рот, щоб відмахнутися, але зупиняюся на півслові. Бо раптом згадую того чоловіка, якого ми врятували на початку гри. Як раз перед прибуттям на колонію та перегонів з космічними піратами.

Тіло, що майже не подавало ознак життя. Порожній погляд. І… щось ще. Те, що тоді здалося мені наслідком шоку.

А що, якщо Аел’нарці якось пов’язані з ним?

— Пізніше, — тихо кажу, переводячи погляд на Тіару. — Спочатку скажіть… той, кого ми підібрали. Де він?

Команда на секунду завмирає. Кайр перестає усміхатися першим.

— У медблоці, — відповідає Тіара, і в її голосі з’являється щось нове. Настороженість. — Я стабілізувала його стан. Але…

— Але? — одразу підхоплюю.

Вона вагається — і це мені не подобається.

— Його показники… нестабільні, — обережно каже вона. — Не в сенсі “помирає”. Навпаки. Він відновлюється занадто швидко.

Ейдос ледь помітно напружується поруч.

— Наскільки швидко?

— Настільки, що я вже двічі перевірила обладнання, — сухо відповідає Тіара. — І проблема не в ньому.

Кайр тихо свистить.

— О, чудово. У нас тут або диво, або ще одна халепа.

— Він приходив до тями? — питаю.

— Ні, — каже Тіара. І після короткої паузи додає: — Але… реагував.

— Як саме?

Вона дивиться на мене прямо.

— Коли ви зникли.

У повітрі ніби стає холодніше.

— Що це означає? — тихо питає Ейдос. — Як саме реагував, а не коли.

— Його серцевий ритм різко підскочив. Активність мозку — теж. Наче… — вона підбирає слова, — …наче він “відчув”.

Я не одразу відповідаю, бо в голові спливає інше.

“Ти — змінна.” — слова Аел’нарця