8.4

“Я не вірю, що майбутнє передбачено. Скоріше, я прихильник думки, що воно в руках кожної істоти.”

Гм… Неочікувано. Мені здавалося, що зараз він видасть якесь пророцтво, згідно з яким я маю врятувати Всесвіт від якоїсь катастрофи, але отримує “майбутнє в руках людей, призначеної долі не існує”. Та тоді лишається питання: навіщо я тут?

Відповідно, його ж я й озвучую. Ну і звичайно ж, в нього триває “процес усвідомлення”.

Може стукнути його по голові як зламаний телевізор, щоб почав опрацьовувати репліки швидше?

“Ти сама обрала прийти.”

Я фиркаю, хоча хочеться почати махати кулаками у відповідь: мало того, що довго думає, то ще й пластинку заїдає.

— О, ні, давай без цього. Я не з тих, хто “обирає долю” і потім героїчно з нею змиряється.

“Я не говорю про долю. Її не існує.”

Я схрещую руки.

— Тоді поясни нормально, адже це місце явно не входило в мій топ місць, які я хотіла б відвідати.

Кілька секунд він мовчить, ніби підбирає не слова — а спосіб, як ці слова взагалі мають звучати.

“Ти шукала відповіді.”

Я закочую очі.

— Це роблять усі. При чому впродовж усього життя

“Не всі доходять сюди.”

Я вже відкриваю рот, щоб щось різке відповісти, але зупиняюся. Це ж можу бути якесь системне налаштування світу або конкретно мого персонажу.

Я видихаю трохи повільніше.

— Добре. Припустимо. Я шукала. Знайшла вас і вислухала експрес-екскур по вашій історії. І що далі? Просвітлення? Новий рівень гри?

“Розуміння.”

Я скептично піднімаю брову.

— І чим воно мені допоможе?

“Це залежить від тебе.”

Я тихо сміюся, цього разу трохи довше.

— Зручно. Максимально універсальна відповідь.

Він не реагує. Як і NPS не надто продуманої гри… До речі, він й справді схожий на простого персонажа, запрограмованого на односкладні відповіді при виконанні певних команд. Ще й довге опрацювання даних, обмежений спектр дій та рухів.

Він же не вибухне, як тільки “відпрацює” всі свої репліки?

Я відводжу погляд убік, проводячи рукою по скроні.

І куди тікати, якщо тут все підірветься до дідькової матері після завершення сцени?.. Гаразд, для початку було б непогано дослухати його. Може воно стане мені у нагоді, або хоча б якісь підказки будуть?

— Ви показали мені, як дві цивілізації зникли через поєднання помилок, довіри й… не знаю, банальної впевненості, що “цього разу все буде інакше”. І після цього кажете, що це просто “для розуміння”.

“Це більше, ніж просто, — Я мовчу, але цього разу не перебиваю. — Ти бачиш не лише результат. Ти бачиш процес.”

Я повільно переводжу на нього погляд.

“Більшість стикається лише з наслідками. І робить висновки, не розуміючи, як саме до них дійшли.”

Я злегка хитаю головою.

— І ти думаєш, що цього достатньо, щоб щось змінити?

Пауза.

“Ні.”

Я завмираю.

— … чесно.

“Але це єдина точка, з якої зміни взагалі можливі.”

Я кілька секунд просто дивлюся на нього, намагаючись вирішити, чи це звучить як глибока думка, чи як дуже витончений спосіб сказати “ми самі не знаємо”.

І, що найгірше, це може бути і те, і інше.

Я повільно вдихаю.

— Тобто ви не чекаєте, що я щось “виправлю”.

“Ні.”

— І не маєте для мене якоїсь конкретної ролі.

“Ні.”

Я злегка нахиляю голову.

— І навіть не впевнені, що все це щось дасть.

Пауза.

“Так.”

Я мовчу, спостерігаючи за ним. Потім оглядаюся довкола. І раптом ловлю себе на дивному відчутті, схожому на розчарування.

Хіба це не пуста сцена без сенсу для сюжету самої гри? Що за… зайва данна в задачі?

— Знаєш, — не витримую й тихо озвучую свої претензії. Не до нього, а сюжету цього світу, — зазвичай у таких історіях є хоч якась гарантія, що все це не дарма.

“Гарантії — це ілюзія контролю.”

Я криво всміхаюся.

— А ти вмієш підбадьорити.

Ледь помітна пауза.

“Ти ще тут.”

Я морщуся.

— І де я ще маю бути?

“Ти не відмовилася.”

Я тихо зітхаю.

— Від кого або від чого?

“Від оповіді.”

Я дивлюся на нього довше, ніж планувала, адже в мене з’явилося стійке відчуття, що мене мають за дуру.

— Тоді що означає?

“Що ти ще не закінчила.”

Сверхнову мені в… ядро! Невже не можна відповісти прямо?! Навіть якщо ти NPS, не може ж все бути аж так критично зі зв’язністю та логічністю мовлення!

Хоча це питання, напевно, до авторю сюжету або концепції цієї гри.

— Прекрасно, — тихо бурмочу. — Просто чудово.

Кілька секунд ми мовчимо, перш ніж я випростовуюся.

— Добре. Припустимо, я “ще не закінчила”. І що тепер? Ви просто… відпустите мене назад із цим всім у голові?

Світло навколо ледь пульсує.

“Ти завжди була вільна піти.”

Я фиркаю.

— О, звісно. Завжди приємно дізнаватися про це постфактум.

Я роблю крок убік, озираючись навколо, ніби вперше по-справжньому оцінюю простір, у якому знаходжуся.

— І якщо я піду… — кажу повільно, — це місце просто зникне?

“Для тебе — так.”

Я киваю сама собі.

— Логічно. Тоді останнє:  — додаю, не дивлячись на нього, — якщо я колись знову захочу повернутися… це буде можливо?

Цього разу відповідь приходить не одразу.

“Якщо ти знову будеш шукати.”

Я ледь всміхаюся.

— Тобто все знову впирається в мене.

“Так. Адже ти головна героїня своєї історії.”

Я закочую очі, але без справжнього роздратування.

— Звісно. Куди ж без цього.

Я роблю ще один вдих, повільніший, ніж попередні. І завмираю, перш ніж перекотитися з п’ятки на носок — і назад.

— Добре, — кажу тихо. — Тоді, схоже, мені час повертатися. Буду щиро вдячна, якщо поясните, як мені це зробити.

Як за рухом магічної палички, все навколо почало змінюватися. Наче це якась доповнена реальність, а не реалістична сюжетно-рольова гра. Та перед тим, як все остаточно зникне, я вирішила дещо додати: