8.3

— І що було далі? Як цей Ковчег допоміг вам? І хто вони були такі, бо “надістоти” — поняття надто туманне.

Аел’нарець не відводить погляд від сцени. Попри вочевидь неприємні та болючі спогади, він не збирався відвертатися, адже тоді це буде зневага до пережитої катастрофи.

“Як не дивно, вони дійсно прибули лише щоб допомогти. Швидко розібралися з завойовниками й допомогли знайти баланс. Пояснили недоречність об’єднання та важливість індивідуалізації. Хоча це були не єдини знання, які вони нам подарували, — картина знову змінилася. Я бачу нові технології. Інші структури. Вони вже не злиті з мережею, але… зв’язок залишився. Інший: м’якший, без примусу, без втрати для себе. — І вони нічого не просила в обмін. Неначе…”

— … милосердні боги, — завершила думку за нього.

“Так. І ми стали надто розслаблені, за що й поплатилися.”

Кадри змінюються повільно, час іде, Аел’нар розвиваються. Стають сильнішими, мудрішими і… спокійнішими.

Надто.

Я відчуваю це ще до того, як щось змінюється, адже це відчуття мені до небувалого знайоме: коли надто захоплений щастям, не відчуваєш наближення лиха.

І я не помилилася — саме в той момент в небі з’являються кораблі.

Я різко напружуюся.

— Знову?

“Так.”

Але цього разу вони не атакують. Жодного пострілу або тиску. Лише повільне та спокійне приземлення. Наче вони хочуть миру.

— Це не схоже на вторгнення, — кажу тихо.

“Вони прийшли з іншим наміром.”

Не важко здогадатися, яким самим. Древні греки це називали “Троянський кінь”.

Картина наближається, демонструючи людей. При чому тих самих, що на початку нападали. Хоча тепер вони виглядали дещо інакше. Надто миролюбно. Я б навіть сказала, підозріло дружелюбну. Як змія, що от-от вкусе й присне у кров свою смертоносну отруту.

— Не вірте… — тихо шепочу, хоча розумію, що це лише відтворення.

“Але ми повірили.”

Я заплющую очі на секунду.

Звісно.

— А Ковчег? — питаю швидко.

“Вони попереджали.”

Картинка змінюється, знову показуючи насторожених ковчежців. Але дещо змушує мене завмерти.

Вони… виглядали як звичайні люди. Не гуманоїди, людиноподібні або як імітація. А саме були… звичайними людьми?

Єдине, що їх відрізняло — то міміка, погляд, постава. Наче вони були втіленням словосполучення “мир та злагода”.

— Вони… — тихо кажу. — Вони як ми.

“Майже, — каже він, поки я не можу відвести погляду від рятівників аел’нарців. — Вони знали більше.”

Ковчежці говорять з Аел’нар, але слів не чутно. Проте реакції та вирази обличь… Напруження, занепокоєння, сумніви, недовіра…

Я повільно видихаю.

— Ви не послухали їх попереджень, — коментую побачене.

“Ми обрали довіру.”

Гірка усмішка сама з’являється на губах.

— Найфатальніша помилка багатьох втрачених народів та видів.

Пауза.

“Так.”

Далі все відбувається повільно, майже непомітно: спочатку обмін знаннями, технологіями, контактами. Нічого кримінального у навчанні, навіть попри швидкісні темпи засвоєння інформації. Підозріло швидкі, наче в людей в пустелі, що нарешті отримали омріяну пляшку з водою після кількох днів невтомної спраги.

— Вони знову використовують вас… — шепочу.

“Ми не бачили загрози.”

Я стискаю кулаки.

— Бо не хотіли.

Він не заперечує.

Потім… з’являються перші зміни. Не в Аел’нарях — в людях. Це ще називають заздрісттю. Бажання бути єдиними попереду всіх, навіть якщо прийдеться вбити тих, хто перевершує бодай трішки. Навіть якщо ця заздрість до дитини чи старця.

Картинка прискорюється: люди швидко та непомітно інтегруються. Входять у системи, зв’язки, структури — і починають змінювати їх зсередини, аби точно знищити це суспільство з середини. Швидко та остаточно.

— Ні… — шепочу.

“Ми впустили їх.”

Світло починає викривлятися, а Аел’нарці зникати. Їх банально витісняли, замінювали, переробляли під себе.

— Вони вас поглинули… — кажу хрипко.

“Так.”

І тоді… знову з’являється Ковчег. І знову не як вчителі, а в першу чергу захисники. Та ворог вже потрапив всередину, змусивши “плід” прогнитити з середини.

Я бачу, як вони намагаються зупинити процес. Розірвати зв’язки. Витягнути тих, кого ще можна врятувати.

— Вони боролися… — тихо кажу.

“До кінця.”

І цього разу… я бачу справжню війну. Не флотів чи структур — свідомостей.

Ковчежці — швидкі. точні. вони розуміють, що роблять, але їх значно менше. А ще їх сповільнювало не бажання завдати кривди.

— Вони не хотіли знищувати людей… — кажу.

“Вони не могли.”

Я стискаю зуби.

— І програли.

“Так.”

Картинка сповільнюється, останні з Ковчега… зникають. Просто, тихо, наче лінії, які стирають гумкою.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається.

— Аел’нар… — тихо кажу.

“Ми вже були втрачені.”

Світло навколо повільно гасне, залишаючи лише тишу. І ця тиша… гірша за будь-який крик.

Я довго мовчу. Дуже. А потім повільно вдихаю.

— Тобто… — кажу, дивлячись прямо на нього, — через людей загинули ви… І вони.

“Ні. Ми загинули через власну недалекоглядність. Люди були лише зброєю. Причина була у нашій необачності та зарозумілості.”

Я криво всміхаюся.

— А ми, люди, навіть не знаємо про те, що знищили одразу два види живих істот…

Світло ледь рухається.

“Тому що це були не ви. Нащадки не мають страждати через амбіції давніх поколінь. Не ви це робили — не вам і розплачуватися. Хоча на емоції та симпатії це не впливає. Розум дуже рідко має контроль над чистими сильними емоціями. Зокрема гнівом та страхом.”

Я стискаю кулаки, дивлячись повз примарну істоту.

— Тепер скажи мені чесно… — тихо додаю. — Ви досі вірите, що люди можуть не повторити це?

Аел’нарець не квариться відповідати. Але й питання було не з легких.