8.2

Аел’нарець не відповідає одразу. Хоча напевно було б дивно, якби це було інакше й відповіть була одразу. Я вже почала звикати до такого стилю спілкування…

Світло поруч із ним ледь тьмяніє, ніби сама планета на мить “задумалась” разом із ним.

“Повернення — не є тим, що ти уявляєш.”

Я зітхаю, навіть не намагаючись приховати роздратування.

— А є варіант без загадок? Хоч раз?

“Час не рухається назад.”

Я завмираю.

Слова прості. Надто прості для них. І від цього — важчі.

— Тобто… ні, — тихо кажу. — Ви не можете їх повернути.

“Ми не можемо зробити їх тими, ким вони були. Бо вони вже інші.”

Я знову дивлюся на світлову безодню. На ці силуети. На ці… залишки, що тепер здаються сумними.

— Але ви щось зберегли, — кажу вже тихіше. — Значить, є сенс. Проте який?

“Є продовження.”

Я повільно переводжу погляд на нього.

— Це не одне й те саме.

“Для вас — ні.”

Знову ця межа. Це “ви” і “ми”, що безмежно дратує.

— Добре. Тоді поясни так, щоб я зрозуміла, — кажу прямо. — Без ваших… конструкцій.

І цього разу він не мовчить довго.

“Існування не є сталою формою.”

Світло навколо нас починає рухатися. Повільно, плавно. І я раптом бачу… Ті самі силуети, але вже не безворушні.

Вони змінюються, перетікають один в одного, втрачають обриси, формуються знову — і вже не ті. Хоча й рештки колишнього в них лишилися.

Ті, але не ті? Якось не зовсім логічно, виходить…

“Ви називаєте це життям.”

Я дивлюся, не кліпаючи.

— А ви?

“Ми називаємо це переходом.”

— Тобто одного дня… — починаю повільно, обережно підбираючи слова, — вони стануть кимось іншим?

“Так.”

— І навіть не згадають, ким були?

“Не так, як ти розумієш пам’ять, — я тихо хмикаю, але не перебиваю. — Залишаються зв’язки.”

Світло змінюється. І я раптом відчуваю щось дивне. Наче… знайомість без облич. Тепло без джерела. Вибір без спогаду про причину.

“Те, що ви називаєте ‘я’, не зникає повністю.”

Я повільно вдихаю.

— Просто… перестає бути собою.

“Стає іншим собою.”

Я мовчу, а силуети продовжують рухатися. Повільно, неминуче. І раптом це вже не виглядає як кінець, але й як щасливий фінал — теж ні.

— Знаєш… — тихо кажу, не відводячи погляду, — у нас це назвали б страшним.

“Чому?”

— Бо ми боїмося втратити себе.

“Ви вже втрачаєте.”

Я різко повертаюся до нього.

— Що?

“Кожної миті, — він робить крок ближче. — Ти не та, ким була вчора.”

Я завмираю.

“І не станеш тією, ким є зараз.”

Серце б’ється трохи швидше.

“Але ти не називаєш це смертю.”

Я повільно видихаю.

— Бо це… інакше.

“Лише масштаб інший.”

Я знову дивлюся на світлову безодню.

— Тобто… — кажу майже пошепки, — нічого не зникає повністю?

“Ні.”

Я усміхаюся. Ледь помітно.

— Тоді, можливо… це не так вже й погано.

“Ти починаєш розуміти.”

Я фиркаю.

— Не перебільшуй. Я просто менше дратуюсь.

І все ж…

Погляд знову повертається до тих, хто колись був кимось іншим. І ще стане. Колись. Невідомо ким, невідомо як, невідомо коли, але стане.

Та дещо мені все ж не дає спокою…

— Проте, як ви до цього дійшли. Що з вами сталося?

Атлантидець повернув голову до мене й уважно придивлявся, наче намагався зрозуміти: це я з цікавості питаю чи з ввічливості?

Хоча хто про таке може питати із ввічливості?

“Ти питаєш про початок кінця.”

Я не відводжу погляду.

— Мене цікавить не лише початок. Я хочу знати усю історію, як ви дійшли до… цього, — я показово взмахнула руками, аби наголосити на цікавості до самої планети. — Що за катастрофа могла призвести до загибелі усього народу? І яким чином ви є матеріальними попри свою примарність.

“Як я вже казав, усе матеріальне — відносне.”

— Це я зрозуміла. Але у фантастичне та надприродне я не вірю. Мене цікавлять факти.

Впевнена, що якби в нього були брови, вони б поповзли вгору. Не від здивування, але як правильно пояснити цю емоцію — не знаю.

Та врешті-решт істота зітхнула й провела рукою. Навколишня дійсність змінилася як у грі з доповненою реальністю, демонструючі давні часи.

І от ми вже стоїмо над живим величним містом, сповненим галасу. Аел’нарарці сміються, сваряться, гуляють. Як і будь-які живі соціальні істоти.

— Ого… — виривається саме собою.

“Колись ми жили у гармонії” — поясним атлантидець.

— Це виглядає… надто звично.

“Можливо.”

Я мружуся, поки картинка змінюється.

Тепер я бачу не місто, а структури та потоки. Енергія, що проходить крізь усе — через будівлі, істот, саму планету.

— Це… мережа? — тихо питаю.

“Основа нашої планети.”

Я відчуваю, як всередині щось напружується.

— І ваша загибель почалася тут?

“Так.”

Картинка заглиблюється ще. Тепер я бачу їх… зсередини. 

Їхні тіла більше не просто біологічні. Вони переплетені з цією “мережею”. Світло проходить крізь них, між ними, зв’язує.

— Ви підключили свідомість… — шепочу.

“Ми прибрали розділення.”

Я різко повертаю голову до нього.

— Ви стерли індивідуальність!

“Ми усунули конфлікт.”

Звісно.

— І що, ніхто не заперечував? — питаю з недовірою.

“Спочатку — ні.”

От воно. Картинка знову змінюється: тепер рухи вже не такі плавні, а світло — нестабільніше. Деякі з них… відрізняються.

— Відхилення, — кажу тихо.

“Індивідуальні залишки.”

Я нервово всміхаюся.

— Людською мовою — ті, хто не захотів зникати. — І що далі? Примусове “під’єднання” чи внутрішня ворожнеча?

“Непрохані гості, що скористалися розладом”

Я завмираю.

— Тобто… це були не ви?

Світло навколо трохи стискається, ніби саме питання має вагу.