8.1

Ми йшли містом і чим далі — тим більше я вірила, що потрапила у якусь документалку. Хай йому грець, але це точно Атлантида! Хоча я думала, що вона має бути на Землі…

Я зніяковіла поглянула на свого “екскурсовода”, що вже давно зберігає тишу. Тож, переді мною постав вибір: продовжити ходу з цікавістю та без відповідей чи порушити цю ілюзію ідилії?

— Якщо не секрет, — цікавість все ж взяла гору, — як називається ваш народ та планета?

Істота поруч не одразу відповідає, тож ми просто продовжуємо рухатися — повільно, майже безшумно. Під “ногами” хвилюється поверхня, а десь у глибині світла проходять м’які імпульси, ніби серцебиття.

Я вже відкриваю рот, щоб додати щось саркастичне, коли відповідь нарешті приходить.

“Назви — це спрощення.”

Я зітхаю.

— Звісно. А як же без цього. Дати пряму відповідь — не цікаво, так? — Погляд сам собою ковзає по місту. — Але у спрощень є одна перевага, — додаю. — Вони дозволяють говорити без трьох хвилин мовчання між кожною реплікою.

Коротка пауза. Так, це камінь у твій город, атлантійце!

“Ті, ким ми були, називали себе Аел’нар.”

Я кліпаю.

— Аел’нар… — тихо повторюю. — Звучить красиво.

“Це більше не актуально.”

— Але це ж не означає, що цього не було.

Він нічого не відповідає, через що я посміхаюся краєм губ.

— А планета?

Пауза. Цього разу — довша. При чому настільки, що мені здалося, що навкруги все потемніло.

Чи не здалося? Але відповідь нарешті надійшла, через що цей момент я вирішила відпустити. Навряд це становитиме для мене якусь загрозу.

“Її ім’я втратило сенс.”

Я стискаю щелепу.

— Тобто її більше немає.

“У первісній формі — ні.”

Ми виходимо на відкритий простір. І тут я зупиняюся сама.

Переді мною — щось на кшталт величезної западини, заповненої світлом. Але це світло… рухається інакше. Воно не просто світить — воно зберігає якісь силуети.

Тисячі силуетів: мерехтливих, напівпрозорих, незвичних. Тож спиною пробігають крижані сироти.

— Це… що? — тихо питаю.

Поруч істота теж зупиняється.

“Пам’ять.”

Я роблю крок ближче й деревенію. Вони не живі. І от навіть не знаю, що лякає більше: що це доволі незвичайне кладовище чи те, що це на нього якось не дуже й схоже. Наче просто істоти цієї планети заснули в якихось капсулах.

Я різко відступаю.

— Ви… зберегли їх?

“Ми не змогли зберегти свій народ повністю.”

Я повільно переводжу погляд на нього.

— Але залишили те, що було всередині.

“Частково.”

Я дивлюся на це ще раз і зовсім не уявляю, що за катастрофа трапилася багато років тому. Що змусило їх канути в небуття та обрати замкнений образ життя. Зробити так, аби всі думали, що вони зникли. При чому давно.

І тоді мене наздоганяє інша думка. Жахаюча ще більше.

— Ви… ви живі істоти?

Аел’нарець знову витримує тишу, поки я не можу осягнути власну здогадку. Якщо мої припущення вірні, то як цьому кораблю вдалося “повернути своїх” та викрасти мене, якщо… Я розумію, що це наукова фантастика, але…

“Ти маєш рацію. Ми лише відголоски минулого” — підтверджує він мою теорію про привидів.

— Тоді як… Як?

Аел’нарець не рухається, але світло навколо нього ледь помітно змінюється — ніби щось у самій структурі цього місця реагує на моє питання.

“Носій — не єдине, що визначає існування.”

Я стискаю пальці.

— Для нас — єдине.

“Для вас — поки що.”

Я різко видихаю.

— Це не відповідь.

“Ти сприймаєш життя як безперервність тіла” — сказав він якось ображено.

— А як інакше?

“Як безперервність структури.”

Я мовчу, а він продовжує.

“Свідомість. Пам’ять. Зв’язки. Рішення.”

Світло навколо нас починає ледь рухатися — і раптом переді мною виникає знайома картина.

Людина.

Потім — та сама людина, але змінена. Потім ще одна версія.

— Це… модифіковані, — тихо кажу.

“Це варіації.”

— На тему?

Він глянув на мене як на нерозумне дівчисько. Хоча якщо бути відвертою, на фоні останніх подій такою я себе й відчуваю.

“Існування.”

Я хмикаю.

— Дуже філософсько. Ви хочете сказати, що ті… — киваю у бік світлової безодні з “пам’яттю”, — вони досі… живі?

Відповідь прозвучала майже як вирок:

“Недостатньо.”

У мене перехоплює подих. Вони якось змогли залишити свідомість попри смерть фізичних оболочок! Розумію, що я в реальному світі намагалася зробити щось схоже, але все одно це вражаюче.

— Тобто вони все ж у фізичному плані мертві.

“Це залишок від фізичної оболонки.”

Я дивлюся на мерехтливі силуети, які наче застигли у часі. Вони наче на щось чекають.

— А їх можна повернути до життя?