7.4

— Гаразд, що ви пропонуєте робити мені зараз? — вирішила піти на компроміс, бо оці дивоглядки будуть ще довго. А так в мене буде унікальна можливість прогулятисяземлею цих створінь, дізнатися про них з середини. Можливо навіть зрозумію, що за загроза існує для всесвіту та який головний конфлікт сюжету цієї гри. — Може хоча б проведете екскурсію по цьому… ми ж іще на короблі?

“Це наша планета. Технологія плавного та непомітного преземлення.”

— Телепортація на коротких відстанях?

“Можна й так сказати” — пролунало в голові й мені здалося, що істота тяжко зітхнула.

Я повільно озираюся.

— І це… — проводжу рукою по повітрю, де світло тече, мов вода, — це не оболонка корабля?

“Це середовище нашої планети.”

— Живе?

“Функціональне.”

Я фиркаю.

— Ви або генії, або жахливі співрозмовники, — висловлюю незадоволення, але все ж роблю крок уперед.

Поверхня під ногами змінюється — ледь помітно, підлаштовується під крок. Наче знає, куди я ступлю раніше за мене.

— І що, тут усе таке? — питаю вже більше для себе.

“Ти швидко адаптуєшся.”

— Я швидко звикаю не панікувати, — поправляю. — Це різне.

Ми рухаємося. Якщо це можна назвати “рухом”.

Простір не має чітких коридорів чи  стежинок, але водночас я відчуваю напрямок. Наче сама планета… веде. Це дивно пори увесь мій власний досвід та ігровий. Жоден мій персонаж такого раніше не проживав.

Попереду відкривається ширший простір — місто. Але не в тому сенсі, в якому я знаю. Жодних звичних будівель — лише великі структури, що нагадують корали або застиглі хвилі, піднімаються з “землі” і світяться зсередини. Між ними рухаються ті самі істоти — плавно, без поспіху, без метушні.

І серед них… я бачу знайомі силуети.

Модифіковані, але не в клітках чи на полігоні. А саме в роді звичайних мешканців. Навіть діти є…

— То вони такими й були? Їх вигляд такий не через модифікацію… — тихо кажу.

“Не зовсім. Колоністи, над якими твій знайомив ставив досліди, були нашими людиноподібними нащадками.”

— То він зробив вам ласку?

“Він скалічив їм життя, через що вони змушені повернутися до витоків” — заперечила істота.

Я придивляюся уважніше: і правда, невеликі й ледве помітні відмінності дійсно є. Але зараз модифіковані були не схожі й на ті версії себе, які я зустріла на тій колонії.

В них щось змінилося. Ззовні? Чи всередині? Вони стали розслаблені та спокійні, тому виглядають трішки інакше.

Тоді як на них вплине спокійне життя в цьому місці? Вони будуть тут щасливі?

“Ми прибрали втручання й повернули їх додому. Все інше у їхніх руках, — я різко дивлюся на нього, усвідомивши, що останні думки сказала вголос. — Все як і у вас. Життя кожної істоти лише у її руках. Ми можемо хіба що трішки допомогти”

— А… вони зможуть повернутися, якщо забажають?

“Вони не в’язні, тож так. Вони вільні йти туди, куди забажають”

Я знову подивилася на багатостраждальних істот… Скільки їм прийшлося пройти — я навіть не уявляю. Але їх життя однозначно було нелегким. Тож для них це місце — це шанс на спокійне життя. Тут вони можуть дожити його решту у мирі та злагоді. І єдине, що я можу сказати Атлантійцям:

— Дякую. Дякую, що допомогли їм. Кажу з усією щирістю.