7.3

“З нами.” — лунає в моїх думках, перш ніж корабель затрясся. Та от прибульці навіть не ворухнулися, наче приклеєні до поверхні.

Я різко вхоплююся за найближчу поверхню — даремно, адже вона піддається під пальцями, ніби жива. М’яка. Плинна.

— О, ні-ні-ні… — виривається в мене. — Ми так не домовлялися!

Гул наростає, наче сам простір починає згортатися, світло пульсує, а тіло стає невагомим — але не так, як у звичайному стрибку. Це… глибше. Наче тебе не просто переміщують, а переписують координати твого існування.

Я стискаю зуби.

— СТОП! — різко кажу. — Там залишилися мої люди!

Жодної паніки чи руху у відповідь. Тільки той самий голос.

“Вони не наші.”

— Зате мої!

Один із них робить рух швидше, ніж я встигаю відстежити, — і опиняється зовсім поруч. Надто близько. І цей холодний, спокійний контакт знову торкається свідомості.

“Ти повернешся.”

— Коли?!

Хоча логічніше було продовжити галасити та заперечувати неправомірному викраденню вільної істоти…

“Коли зможеш змінити результат.”

— Який ще… — я обриваюся на пів слові, адже світ починається рватися на шматки.

І надто неочікувано настає тиша і все повертається у норму. Мені вдається зробити різкий та глибокий видих. Але щось усеодно було не так. Наче… навіть не знаю, як пояснити… повітря інакше?

Я повільно піднімаю голову і завмираю — ми вже більше не всередині корабля, принаймні в звичному мені розумінні.

Навколо простір, що більше нагадує зал, вирізаний у чомусь органічному. Стіни не мають чіткої форми — вони плавні, хвилясті, ніби застиглі хвилі. І крізь них просочується блакитне як океан світло.

Десь далеко чути глухий, рівномірний звук, наче течія.

Повільно та насторожено підводжуся.

— Гаразд… — тихо кажу сама до себе. — Це вже точно не стандартна дипломатична місія.

Крок. Підлога під ногами трохи пружинить…

Другий…

І тут я помічаю їх. Не тих, що були раніше, а зовсім інших: вищих, тонших і більш схожих на ліхтарики з матовим склом. Тобто з середини йде світло, але шкіра його трішки приглушує.

Один із них повільно повертає голову в мій бік, але якимось чином одразу розумію — це той самий, що “говорив” зі мною.

“Ми вдома.”

Я криво всміхаюся.

— Ви вдома. А я казна-де. Й буду дуже вдячна, якщо ви якнайскоріше повернете мене на місце.

Знові він робить велику перерву між відповіддями. І от цікаво: то він надто думає чи він мене не розуміє, тому застосовує якийсь перекладач, якому потрібен час?

“Ти не повернешся.”

— Навіщо я вам, га? 

“Ти маєш зробити належне.”

Я зітхаю.

— Ви б хоч пояснили, що від мене хочете, бо ваші загадки анітрохи не зрозумілі мені.

Істота робить крок вперед, а я починаю згадувати, кого вона мені нагадує. У той невеликий проміжок часу, коли мене зацікавило кілька романів у жанрі наукової фантастики, я ще й цікавилася документалками про Атлантидців. І от в деяких з них мешканці міфічного краю виглядали саме так. І дехто стверджував, що вони були прибульцями…

“Ми хочемо балансу та миру у Всесвіті.”

— Дуже гарне бажання з розряду “Мир у всьому світі”, але все одно не зрозуміло, до чого тут я. А ще ви раніше сказали, що повертаєте загублених, — кажу я. — Але забрали мене.

“Ти — змінна.”

— Як загублений у рівнянні х? Тільки я не цифра чи буква, а жива істота. Тож просто викресліть мене з вашого аркушу й давайте залишимося друзями, які більше ніколи не побачаться.

“Це неможливо.”

Я мружуся.

— Чого б це?

Знову пауза, яка вже неаби як дратує. Навіть страх відступив, залишивши лише злість.

“Бо доля так вирішила.”

Я закричала як дитина, в якої забрали іграшку.

От як з ними розмовляти? Він просто ллє воду у вуха!

— Ви взагалі завжди говорите загадками, чи це тільки для новачків? — запитала тяжко дихаючи після власної істерики.

З боку прибульця жодної реакції, але він твердження, за що не один чоловік виду Homo Sapiens отримав смачного ляпаса.

“Здається, ти божевільна”

Я кліпаю.

— Перепрошую?

Фігура переді мною не рухається, що додає ще більше незручності. Цей атлантидець точно сказав це не в образу. Але від цього стає ще образливіше, адже він це серйозно!

“Твої реакції нелінійні.”

Я повільно вдихаю. Видихаю. Знову вдихаю… Не хочу ставати першою, хто через образу дасть ляпаса прибульцю.

Заспокойся Айне… Ти спокійна річка, ти доросла людина, ти абсолютно розумна та розважлива…

— Це називається емоції, — сухо відповідаю. — Раджу записати, раптом стане в пригоді.

Пауза.

“Ми спостерігаємо.”

— От і чудово. Можете почати з простого: не доводити об’єкт спостереження до нервового зриву.

Ще одна пауза. І раптом…

“Ти захищаєш тих, хто тебе не захистить.”

Я завмираю.

Слова проходять крізь мене повільно і я одразу розумію, про кого він. Без жодних пояснень та уточнень.

— Вони — моя команда, — тихо кажу. — Це різні речі.

“І попри все це ти досі сподіваєшся на їх допомогу? Досі довіряєш їм?”

— Так. Бо я людина. А люди не можуть повноцінно існувати без довіри.

Світло навколо трохи темнішає. Ледь помітно, але достатньо, щоб відчути зміну.

“Ти не людина.”

— А хто? Гуманоїд? Я біологічно є людиною. Істота жіночої статі з людським досвідом. ВИ можете приймати мене за кого завгодно, але від цього бути собою я не перестану.

Ми завмираємо один навпроти одного. Він щось обмірковує, а я чекаю на розвиток подій.

“ В твоїх словах є зерно істини” — в якийсь момент здається атлантієць. — “Ким би ти не була, в першу чергу важливо те, ким ти сама себе вважаєш. Все інше доля розставить на свої місця”

Щось ми один одного ніяк не зрозуміємо. В нас абсолютно різний хід думок, досвід, різна логіка. І ми не можемо дійти консенсусу.