7.2

Я не відповідаю, бо не можу відвести погляду.

Один із них зупиняється попереду інших та дивиться на модифікованих. І ті… завмирають.

А потім повільно опускаються на коліна. Усі одночасно. До єдиного.

— Їхня поведінка не виглядає, наче ними хтось керує, — шепочу. — Це скоріше…

— Добровільна шана, — закінчує за мене Ейдос.

Фігура піднімає руку. Хоч і не зрозуміло, що вона робить, але я роблю крок вперед. Навіть сама не розумію, навіщо. 

Цікавість? Скоріш за все.

— Айне, не треба, — різко каже Ейдос.

— Вони нас навіть не помічають.

— Саме це мене і турбує.

І тут у навушниках вибухає голос Кайра:

— КАПІТАНЕ!

Я здригаюся.

— Що?!

— Флот відкрив вогонь!

Світ навколо на мить спалахує. У небі з’являються яскраві лінії пострілів. Перші заряди врізаються в невидиме поле навколо корабля. І… розчиняються.

— Ідіоти… — тихо видихаю.

Ейдос уже рухається.

— Назад. Зараз же.

Але пізно. Одна з фігур повільно повертає голову в бік неба. І вперше в її русі з’являється щось різке.

Світло навколо них змінюється. Стає холоднішим, щільнішим.

— О ні… — шепоче Ейдос.

Наступної миті ударна хвиля проходить крізь повітря.

Мене відкидає назад і я вдаряюся об землю, вибиваючи повітря з легень. Поруч падає Ейдос.

— Хто там хотів, щоб вони відповіли? — хрипко каже він.

Я підводжуся на лікті.

— Це не атака… Принаймні мені так здається.

— А що тоді?!

Я дивлюся вперед.

Модифіковані більше не стоять. Вони всі прямують на зустріч кораблю. Спокійно, але квапливо.

Ще один імпульс, але сильніший. Ґрунт під нами тріскається тріскається. Ми переглядаємося й підскокуємо, поки є така можливість.

— Нам треба відійти! — кричить Ейдос.

— Але куди і як?

— Та хоч куди — головне подалі від цього, — він кивком вказав на корабель.

В ту ж мить світло різко спалахує і одна з фігур опиняється поруч. Надто швидко та надто близько!

Я не встигаю навіть зреагувати. Тільки бачу, як вона дивиться на мене. Наш зоровий контакт триває наче лише кілька митей, а наче й цілу вічність. Настільки вражаючий погляд привів до мозку до небувалого абсурдну думку “Він мені знайомий”.

Я здригаюся й проганяю цю маячню якнайдалі від себе.

— Айне! — кричить Ейдос і тягнеться до мене.

Фігура ледь рухає рукою. Ейдоса різко відкидає вбік.

— НІ! — я кидаюся до нього.

І в ту ж мить світ змінюється: світло накриває мене повністю, тіло стає невагомим, зникає звук і земля під ногами. Останнє, що я бачу — це Ейдос, який намагається підвестися. І корабель над нами.

А потім… темрява.

Коли я відкриваю очі, навколо — тиша.

Я повільно вдихаю холодне та чисте повітря, перш ніж підвестися. 

Підлога під ногами — гладка, майже рідка на вигляд. Світло йде звідусіль, хоча жодних ламп поряд не видно, як і тіней, які завжди виникають на противагу світлу.

Зате переді мною були вони. Ті самі прибульці та модифіковані.

Один із них, прибульців, робить крок уперед. А потім наче зсередини моєї свідомості лунає голос. Не мій.

“Ти не наша.”

Та ви що?! Як таке може бути? Прибульці ж не помиляються.

“Але й не їхня.”

Я повільно випрямляюся… Ото приїхали! “Не їхня” — то не людська чи що?

Хоча думки й сповнені сарказму, серце б’ється швидко. Та хто б в цій ситуації не відчував страх та розгубленість?

— А ви, — тихо подаю голос, дивлячись прямо на нього, — забираєте тих, хто вам належить?

Коротка пауза. І відповідь приходить одразу.

“Ми повертаємо тих, хто був загублений.”

— Може тоді і мене повернете на місце, звідки взяли? Далі шлях я якось сама знайду. Одразу дякую!

Фігура переді мною завмирає. Не те, щоб вона раніше подавала ознаки гіперактивності але… Коротше, навіть не знаю, як то пояснити.

Отак мовчить він, мовчу я. Атмосфера чи то незручна, чи то небезпечна… Я вже майже готова додати ще щось — бажано менш саркастичне і більш… дипломатичне — коли голос повертається.

“Ти не була взята.”

Я кліпаю.

— Перепрошую?

“Ти увійшла в поле взаємодії.”

— Це зараз мало звучати менш тривожно? — тихо бурмочу.

Жодної реакції на тон.

“Ти втрутилася. Сама ступила на борт нашого судна.”

Я схрещую руки.

— А ви — білі й пухнасті? Зовсім рук не доклали?

Цього разу пауза трохи довша.

“Ми нікого не викрадаємо проти його волі.”

— Багато злодіїв кажуть так само.

Один із модифікованих поруч повільно проходить повз мене. Навіть не дивиться — йде вперед до глибини корабля, де світло стає густішим, майже матеріальним.

І тільки тепер я помічаю: вони змінюються. Прямо тут, цієї самої хвилини : рухи стають плавнішими, менш… рваними; постава вирівнюється, наче з них знімають зайвий вантаж, який вони донедавна несли на спинах.

— Ви їх “лагодите”? — тихо питаю.

“Ми повертаємо цілісність.”

Я стискаю губи.

— Ви їх змінили.

“Не ми.”

Я різко піднімаю погляд.

— Серйозно?

Фігура робить ще один крок ближче. Тепер я бачу деталі.

Їхня “шкіра” — не зовсім шкіра. Швидше щось на кшталт тонкого шару, під яким рухається світло. Повільно. Ритмічно. Як дихання.

“Вони.” — Одне слово. Але цього вистачає, щоб я завмерла.

— Люди, — тихо уточнюю.

“Егоїстичні істоти, що думають тільки про себе.”

— І ви просто… приходите й прибираєте наслідки?

“Тих, кого ще можливо повернути.”

Я стискаю кулаки.

— А решта?

Пауза.

“Втрати.” — Це слово звучить інакше. Важче.

Навіть у їхньому беземоційному “голосі” відчувається щось… схоже на відлуння прикрості та болю.

Я повільно видихаю.

— А той, хто це зробив?

Ледь помітний рух.