7.1

Небо розривається. Спочатку — світлом: глухим, розмитим, ніби крізь товщу води. Потім — звуком. Низьким, важким, що проходить крізь землю й віддає в кістках.

Я не відводжу погляду.

Хмари повільно розходяться, наче їх розсувають невидимі руки, і крізь цей розрив починає проступати силует. Величезний, неправильний, неживий — і водночас надто впорядкований, щоб бути уламком.

— Ого… — тихо видихає Ейдос поруч.

Я нічого не відповідаю, бо в першу не впевнена, що сказати.

Корабель — якщо це взагалі корабель — входить в атмосферу під дивним кутом. Не падає, не сідає… ковзає. Наче вода обтікає камінь, так повітря огинає його корпус.

Жодних класичних двигунів, жодних знайомих маневрів.

— Кайр, — кажу тихо. — Телеметрія.

— Передаю… але дані скачуть. Я не можу стабілізувати зчитування.

Перед очима спалахує голограма. Лінії, цифри, маркери. І жоден із них не поводиться так, як має.

— Швидкість падає, але… не через гальмування, — додає Кайр. — Наче сама середа його сповільнює.

— Або він змушує її це робити, — тихо каже Ейдос.

Я коротко киваю.

Силует стає чіткішим. Темний корпус, вкритий нерівностями, що нагадують або зруйновані секції… або щось значно гірше. Вздовж поверхні проходять слабкі світлові лінії — нерівні, не симетричні.

І нагадують вони мені дещо людське… пульс.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається.

— Він живий, — тихо кажу.

— Що? — не одразу розуміє Ейдос.

— Не знаю як… але він не виглядає як мертва конструкція.

Поруч стоїть науковець. Мовчки. Без жодних коментарів та зауважень. Він просто дивиться. І в його погляді — щось дуже схоже на… страх.

Попереду, на відкритій площі перед комплексом, модифіковані вже зібралися. Вони стоять обличчям до неба зовсім нерухомо.

Я роблю крок уперед, виходячи з-під укриття комплексу.

Повітря тут інше, важче. Наче наповнене електрикою.

— Тобі не обов’язково йти вперед, — тихо каже Ейдос за спиною. — Одне твоє слово — і я покладу життя задля твоєї втечі.

— Я не втечу як боягузка.

— Хіба ти не знаєш, що на кону?

Свідомість накрили всі ті щасливі спогади, що були ДО цього всього. До того, як мене поглинув моє детище — розроблений особисто мною Штучний Інтелект. Звичайно, він з самого початку не був якимось асистентом на кшталт гігантів у цій галузі, скоріше він був Богом у кіберсвіті, який не просто об’єднав усю інформацію, міг пролізти у будь-який сервер чи програму. Він все це міг, але дані не передавав. Така собі надійна скарбничка з брудною білизною, що ззовні виглядала як ввічливий адміністратор, що організує будь-що, якщо воно дійсно треба. З мінусів було те, що людині він не підкеровувався. За що я й поплатилася.

На емоціях, керована страхом, я загрузила свою свідомість у той самий віт, аби в разі смерті зберегти для дитини та Ейдоса хоча б свої “нутрощі”. Те, що робить мене мною.

Та от у галузі лікування я завжди була профан. Як тільки мій чоловік дізнався, що зі мною, він швидко організував роботу спеціалістів. Були використанні найкращі передові технології, тож тепер я здорова, а дитині нічого не загрожує. Та от мою свідомість повернути “на місце” виявилося не так вже й просто. Мій ШІ відмовився відпускати мене, кидаючи з однієї гри до іншої.

Так було, допоки Ейдос знову не влаштував неможливе: він відправився за мною у кіберпростір, лише аби витягнути й повернути назад. Тоді ШІ й висунув умову, що нам треба вижити удвох впродовж п’яти ігор — і лише тоді він відпустить нас до реальності.

Тож я маю завершити й цю кляту гру. При чому успішно й без втрат. Та й в мене є й деякі чіти: ми потрапляємо лише у ігри на основі історій, з якими я була знайома до свого полону. Це перше. А друге це те, що у кожній грі поверх моєї особистості накладається особистість героїні, чию роль я граю. Зі спогадами туго, бо вони не передаються, а от навички, уміння, знання, досвід та хід думок в моєму користуванні. Хай вони й використовуються зазвичай без мого розуміння.

Та якщо повернутися до нагальної проблеми, то одне з моїх завдань у конкретно цій грі — порятунок Галактики. А хто може становити більшу загрозу для її існування, ніж давні інопланетяни з невідомими мотивами?

Отож!

Я різко обертаюся до Ейдоса.

— А ти знаєш? — питаю тихо, але жорстко.

Ейдос завмирає лише на мить.

— Достатньо, щоб розуміти: це не наша війна.

— Уже наша, — відрізаю. — Ми тут. Ми бачили. Ми втрутилися.

— Ні, — він хитає головою. — Ми ще можемо відійти. Це не пірати, не флот. Це щось старіше. Ти сама це бачиш.

— Бачу, — погоджуюся. — І саме тому не піду.

Він стискає щелепу.

— Астреє…

— Ні, послухай мене, — перебиваю. — Вони не поводяться як загарбники. Вони не атакують, не знищують, не нав’язують контакт. Вони… забирають своїх.

Ейдос мружиться, дивлячись на корабель.

— “Своїх”? Серйозно? Це коли ти встигла з ними потеревенити? Чи думки іншопланетян читати навчилася за такий короткий термін?

— А як інакше ти це назвеш? — я киваю в бік модифікованих, що впевнено йдуть до світла. — Вони не тікають. Вони йдуть добровільно. Хіба ти цього не розумієш?

— Ти робиш припущення.

— А ти — відмовляєшся робити бодай щось, аби врятувати їх.

Він дивиться на мене уважно, міцно стиснувши губи. Але й я не відступала. Тож кілька секунд ми просто дивимося один на одного, попри те, що гул над нами посилювався.

— Добре, — нарешті каже він тихо. — Припустимо, ти права. Давня раса. Інша гілка розвитку. Можливо навіть… джерело.

Я ледь помітно киваю.

— І вони повернулися за “своїми”, — додає він. — І ти справді вважаєш, що нам варто стояти тут і спостерігати? Чому вони не можуть нас просто повбивати як мурах, щоб легше виконати свою місію та досягти цілі?

— Я… не знаю. Мені просто здається, що вони не становлять загрози.