6.4

— То це корабель чи ні? Визначся вже нарешті.

— Якби то було так просто, я б вас і не штовхав кожні п’ять секунд! І повірте, капітане, нервую я не менше за ваше, тож заспокойтеся та дайте чіткі вказівки, що робити. Бо часу в обмаль, наскільки пам’ятаєте!

Воно дійсно так… Я забагато чешу язиком, замість того, щоб нарешті почати діяти!

— Так, гаразд. Приберіть Ковчег з траєкторії посадки невідомого об’єкту, хай би чим воно не було: кораблем чи астероїдом, чи ще хрін зна чим. Пане, ми з вами маємо перегнати всіх модифікованих якнайдалі від місця посадки, аби нікого не зачепило… Кайр, можна перегнати Ковчег далі й посадити його там, щоб евакуювати мешканців.

— Ми можемо спробувати…

— Тоді хутчіше, хутчіше!

— Вибач, що перебиваю, — втрутився Ейдос, — але є одна деталь, про яку ти забула.

— Яка?

— Модифіковані зараз не схожі на тих, кого можна звідси кудись “перегнати”.

Я вже відкриваю рот, щоб відповісти, але зупиняюся. Бо Ейдос має рацію.

Я повертаюся до полігону.

Модифіковані стоять групами, мовчазно, зібрано.

— Вони… чекають, — тихо кажу.

Науковець поруч напружено стискає пальці.

— Ні. Вони отримують сигнал.

— Різниця?

— Колосальна.

У навушниках знову голос Кайра:

— Капітане, я відвів Ковчег на безпечну дистанцію. Але є проблема.

— Я вже боюся питати.

— Флот теж помітив зміну траєкторії. Вони не стріляють… але націлюються.

Чудово.

Я повільно видихаю.

— Скільки до входу в атмосферу?

— Менше восьми хвилин.

Я дивлюся на полігон.

— Пане, — звертаюся до науковця, — ви можете ними керувати?

Він дивиться на істот за склом довго, мовчки.

— Раніше — так.

— А зараз?

— Зараз… — він похитує головою. — Я не впевнений, що вони мене взагалі чують.

Ейдос тихо бурмоче:

— От і маємо.

Я роблю крок до скла.

Той самий модифікований, що говорив зі мною раніше, стоїть трохи попереду інших. Він бачить мій рух і дивиться прямо в очі.

— Слухай, — тихо кажу, хоча розумію, що скло глушить звук. — Якщо ти мене розумієш…

Його голова трохи нахиляється, наче він справді прислухається.

— Вам треба відійти від місця посадки.

Кілька секунд — нічого. Потім він повільно моргає і повертає голову в бік неба.

Ейдос поруч тихо каже:

— Він тебе зрозумів. Здається.

— Не впевнена.

У цей момент підлога знову здригається. Цього разу сильніше.

Десь угорі проходить глухий гуркіт — як далекий грім, тільки довший і важчий.

Кайр одразу виходить на зв’язок.

— Капітане! Об’єкт входить у верхні шари атмосфери!

— Так швидко? Ти ж казав, що в нас ще є вісім хвилин!

— Він не гальмує нормально. Я навіть не знаю, чи є в ньому взагалі щось “нормальне”.

Я стискаю зуби.

— Чудово. Просто чудово.

Науковець раптом тихо каже:

— Вони вже знають.

Я повертаюся до нього.

— Хто?

Він киває на полігон.

— Вони.

Я знову дивлюся через скло.

Модифіковані починають рухатися, але не хаотично. Здається вигляд, наче вони… шикуються?

— Це не паніка, — шепоче Ейдос.

— Не схоже.

— Це зустріч.

Я відчуваю, як холод повільно повзе вздовж хребта.

У навушниках знову голос Кайра.

— Капітане… тепер я точно бачу його.

— І?

— Це корабель.

— Ми вже чули.

— Ні… ви не зрозуміли, — його голос стає тихішим. — Він старіший за будь-яку технологію сектору.

Я мовчу.

— Наскільки старіший?

— За моїми оцінками… кілька сотень років. Можливо більше.

Ейдос тихо видихає.

— Неможливо.

— Я теж так думав.

У цей момент один із модифікованих на полігоні раптом робить крок уперед. Потім ще один. І всі інші повторюють рух, наче хтось взяв одну зубочистку зі збудованої споруди.

Вони рухаються до виходу з комплексу.

— Ворота полігону, — я дивлюся на науковця.

— Що?

— Відкрийте їх.

Він здригається.

— Ви серйозно?

— Якщо корабель летить за ними, то скло його точно не зупинить.

Кілька секунд він вагається, але потім активує панель.

Двері полігону починають повільно розсуватися. Модифіковані виходять.

Ейдос дивиться на них, потім на мене.

— І що тепер, капітане?

Я дивлюся на небо.

Темні хмари там повільно розходяться. І десь далеко крізь них уже починає проступати величезний силует.

— Тепер, — тихо кажу я, — ми дізнаємося, хто їх кличе.