6.3

— А чи були у ваших піддослідних якісь мстиві родичі? — наважуюсь озвучити питання, яке виникло задля підтвердження або спростування припущення. Доволі реалістичного припущення.

— Ні, — дещо невпевнено відповідає науковець. — Принаймні, наскільки мені відомо. Вони були або відчайдухи, або довічні ув’язненці, або смертельно хворі.

Я необдумано кидаю на нього осудливий погляд.

— Що? Я ж нікого з них не обманював.

Зітхаю та повертаюся до споглядання неба.

Ейдос поруч тихо фиркає.

— Дуже заспокійливо, — каже він. — Особливо частина про довічних ув’язнених.

Науковець знизує плечима.

— Вони отримали шанс.

— Або вирок з відстрочкою, — сухо додає Ейдос.

Модифіковані більше не метушаться. Вони стоять майже нерухомо, ніби прислухаються до чогось, чого ми не можемо почути.

— Кайр, — тихо кажу.

— На зв’язку.

— Сигнал зі станції все ще йде?

— Так.

— Чи можемо розшифрувати?

— Працюю над цим. Але він… дивний.

— Наскільки?

— Це не стандартний протокол. Більше схоже на імпульси… короткі пакети.

Я переводжу погляд на науковця.

— Ваші піддослідні використовують імпланти зв’язку?

Він трохи вагається.

— У деяких є нейроінтерфейси для моніторингу стану.

Ейдос одразу піднімає голову.

— Для моніторингу?

— Так.

— Тобто хтось може передавати сигнал прямо в їхню нервову систему?

Науковець мовчить секунду.

— Теоретично. Якщо підбере правильний канал та частоту.

Я відчуваю, як у грудях з’являється холод.

— Чудово.

У цей момент один із модифікованих робить ще один крок до скла. Він зупиняється просто навпроти мене.

Його очі темні, але погляд… надто усвідомлений. Наче він намагається щось зрозуміти.

Я не відводжу очей.

— Вони вас слухають? — тихо питаю науковця.

— Інколи.

— А зараз?

Він дивиться на них уважніше.

— Зараз… ні. Напевно.

Ця невпевненість починала мене лякати та дратувати. Хоча для людини, що так спокійно запевняла в своїх твердженнях, це більш ніж дивно. Він неприємно здивований не менше за нас.

У навушниках знову клацає канал.

— Капітане.

— Так, Кайр.

— Я дещо знайшов.

— Не тягни.

— Сигнал зі станції… він не просто передається, — пауза. — Він змінюється у відповідь.

Ейдос різко повертає голову до голограми.

— У відповідь на що?

— На біосигнатури.

Ми всі одночасно дивимося на полігон.

Модифіковані.

— Ти хочеш сказати, — повільно кажу я, — що станція… розмовляє з ними?

— Поки що це виглядає саме так.

Науковець тихо шепоче:

— Неможливо…

Я переводжу на нього погляд.

— Чому?

— Бо ці нейроінтерфейси — примітивні. Вони передають лише медичні дані.

— Але сигнал іде.

— Так.

Науковець дивиться на модифікованих уже зовсім інакше. Не як на експеримент, а як на загадку. Звичайно ж, яку він обов’язково розгадає.

Самовпевнений впертюх!

— Капітане, — знову голос Кайра. — Флот відкрив попереджувальний вогонь.

— Вони стріляють по станції?

— Так.

Я дивлюся на небо.

Звідси орбіту не видно, але я майже уявляю картину: промені гармат, що врізаються в темний корпус старої конструкції.

— Результат?

— Нульовий.

Ейдос тихо видихає.

— Це вже цікаво.

— Капітане… — додає Кайр.

— Що ще?

— Станція не ухиляється.

— Тобто?

— Вона навіть не намагається.

Я дивлюся на полігон.

Модифіковані тепер стоять щільніше один до одного, наче їх щось притягує. 

І той, що стоїть переді мною, раптом повільно піднімає руку. Торкатися скла вдруге. Але цього разу його губи трохи рухаються.

Я не чую звуку, та можу спокійно прочитати все по його вустах.

Одне коротке слово.

Ейдос теж це бачить.

— Він щось сказав.

Я тихо повторюю те, що прочитала.

— “Дім”.

Науковець різко повертається до мене.

— Що?

Я дивлюся на істоту. Вона все ще тримає руку на склі і дивиться не на мене. Вона дивиться в небо. Туди, де повільно наближається стара станція.

— Він сказав, — тихо відповідаю, — що вони йдуть додому. Але де їх дім?

Спочатку чоловік просто відвів погляд, а потім почав перебирати пальцями.

— Пане?

— Вже ніде. Їх рідна планета загинула.

Я завмираю.

— Загинула?

Ейдос теж переводить погляд на науковця.

— У якому сенсі?

Чоловік кілька секунд мовчить, дивлячись не на нас, а кудись у підлогу, ніби зважує, чи варто говорити далі.

— Колонія, — каже він нарешті. — Далека периферія сектору. Атмосферна нестабільність, магнітні бурі… офіційно — природна катастрофа.

Ейдос тихо зітхає.

— Офіційно?

Науковець ледь кривиться.

— Насправді все було складніше.

Я відчуваю, як у голові починає складатися ще одна картина.

— Ви були там, — кажу.

Він не відповідає одразу. Потім повільно киває.

— Я працював у дослідницькій групі, яка намагалася знайти спосіб адаптації колоністів до умов планети.

Ейдос тихо бурмоче:

— І знайшли.

Науковець знову дивиться на полігон. Модифіковані тепер стоять майже впритул до скла. Не всі, але багато. Вони не рухаються, лише дивляться в небо.

— Ми запізнилися, — каже він тихо. — Планета почала руйнуватися швидше, ніж ми прогнозували. Евакуація була хаотичною.

— І ви забрали тих, хто лишився? — питаю.

— Не всіх… Тих, хто погодився на експеримент.

Я знову дивлюся на істоту перед склом.

— Отже, вони не просто колоністи.

— Ні.

Науковець проводить рукою по волоссю.

— Вони — останні представники своєї колонії.

Ейдос тихо каже:

— І тепер якась станція летить до них із сигналом “додому”.