5.2

Я повільно розстібаю фіксатори крісла.

— Звичайно. А як же інакше? — відповіда відчиняючи двері шатла. Ейдос йде за мно. Знімати костюми ми не квапимося, попри те, що сам науковець стоїть ззовні без жодного обладнання. — Сподіваюся, що й екскурсія по вашій базі буде не менш цікавою. Сподіваюся, ви не передумали.

— Ображаєте, капітане, — чоловік дарує приємну усмішку. — Не кожен день випадає нагода похизуватися власними досягненнями. Та дозвольте поцікавитися: це з вами…

З однієї сторони, ролі Ейдоса ми досі не знаємо, а з іншої – не пояснити буде неввічливо, тож…

— Це мій помічник та заступник.

Чоловік переводить погляд на Ейдоса. Затримує його на кілька секунд — довше, ніж того вимагає проста ввічливість. Ніби оцінює.

— Помічник і заступник… — тихо повторює він, ледь схиливши голову. — Напевно, доволі здатний чоловік, оскільки він аж настільки заслуговує вашої довіри. Звичайних пересічних на цю посаду не саджають.

Ейдос не відповідає. Просто дивиться у відповідь — спокійно, без виклику.

Науковець ледь усміхається.

— Радий знайомству.

— Взаємно, — коротко каже Ейдос.

Кілька секунд ми стоїмо мовчки. Навколо — ті самі модифіковані. Вони тримають дистанцію, але їхня присутність відчувається майже фізично.

Я роблю крок вперед.

— Отже, — кажу рівно. — Ви нас покликали.

— Так.

— І показали нам… усе це, викликавши цікавість, — киваю в бік конструкції й тих, хто стоїть навколо.

Чоловік на мить дивиться на них, і в його погляді з’являється щось дивне. Не холодна байдужість, швидше… гордість.

— Сподіваюся, ви не прийняли мою роботу за звичайну показуху — каже він. —Адже це праця всього мого життя.

— Звичайно.

— Знаєте, яке слово чудово описує цих створінь?

— Яке ж?

— Еволюція.

Кайдани мовчання між нами стають щільнішими. Я схрещую руки на грудях.

— Ви модифікуєте людей.

— Я допомагаю людству адаптуватися.

— Без дозволу учасників?

Він тихо зітхає, ніби чує це запитання вже тисячний раз.

— Дозвіл — дуже складна категорія, капітане. Люди охоче погоджуються на експерименти, коли альтернативою є повільна смерть або якщо за їх участь їм виплачують певну суму.

Я дивлюся на створінь навколо.

— Це колоністи?

— Колишні.

— То вони погодилися?

Чоловік дивиться мені прямо в очі.

— Дехто так, — пауза.

— А дехто?

Він злегка знизує плечима.

— Дехто не мав часу довго вагатися.

Ейдос поруч трохи напружується. Я роблю вигляд, що не помічаю.

— Ви транслюєте це у відкритий космос, — кажу. — Чому? Чому не намагаєтеся сховати?

Науковець усміхається ширше.

— Бо сховане завжди викликає більше страху, ніж показане, — каже він спокійно. — Люди бояться того, чого не розуміють. А я… не люблю працювати в темряві. Хіба ви не знаєте, що від цього псується зір?

Він робить жест рукою, запрошуючи нас пройти далі.

— До того ж, якщо колись доведеться пояснювати свої дії, значно зручніше, коли всі вже бачили результати.

— Дуже оптимістично з вашого боку, — тихо зауважує Ейдос.

— Навпаки, — відповідає чоловік. — Це досвід.

Він заводить нас у подобу наукового центру й вже незабаром ми проходимо між рядами капсул. Усередині деяких — тіла, ще майже звичайні. В інших зміни вже очевидні: інша будова м’язів, потовщені кістки, подовжені сухожилля.

Світло м’яко переливається по прозорих поверхнях, і все це більше нагадує не лабораторію, а якийсь дивний сад. Сад із людей.

— Ви назвали їх колоністами, — кажу. — Але колонії тут більше немає.

— Є, — відповідає він одразу. — Просто в іншій формі.

Він підходить до однієї з капсул і легенько торкається скла пальцями: усередині — молодий чоловік. Очі заплющені, дихання повільне, ритмічне.

— Ця планета була приречена ще до мого прибуття, — продовжує науковець. — Магнітне поле руйнувалося, атмосфера витікала. Класична історія для колоній, що з’явилися трохи раніше, ніж дозволяють технології.

— І ви вирішили змінити людей замість того, щоб рятувати планету? — питаю.

— Планету врятувати не можна, — відповідає він спокійно. — А людей… іноді можна.

Ейдос тихо каже:

— Це залежить від того, що називати людьми.

Науковець переводить на нього погляд.

— Дуже хороше питання.

Він іде далі коридором, і ми слідуємо за ним.

За наступними дверима — інший зал.

Тут немає капсул. Лише великі панелі даних, голографічні моделі й складні біологічні схеми, що повільно обертаються в повітрі.

— Адаптивні лінії, — каже він, проводячи рукою крізь голограму. — Варіанти для різних умов: низька гравітація, радіація, токсичні атмосфери, холодні світи.

На екрані з’являються силуети. Дуже різні.

— Ви створюєте… підвиди, — тихо кажу.

— Я створюю можливості.

Він зупиняється біля великої панелі, де відображено карту сектору. Кілька систем позначені червоним.

— Більшість колоній у цій частині галактики довго не протримаються, — каже він. — Люди надто тендітні для тих світів, які хочуть освоїти.

— І ви вирішили зробити їх менш тендітними.

— Я вирішив дати їм шанс.

Я дивлюся на карту.

— І ви робите це один?

Науковець тихо усміхається.

— О, ні. Я просто перший, хто не соромиться показати результати.

Це звучить… тривожно. 

Ейдос, схоже, думає про те саме.

— І хто ж є вашими колегами, що підтримують вас у сприянні “еволюції”?

Науковець на мить замислюється.

— Ті, хто здатен дивитися трохи далі за наступний бюджетний цикл або політичну кар’єру.

Він повертається до мене.

— І такі люди, як ви, капітане.

По спині пробігають сироти.

— Чому саме такі як я?

— Ну… В кожного свої причини. Але в більшості, напевно, — це небажання змиритися з людськими смертями, хай навіть вони внаслідок дурості самих людей.