5.1

На екрані повільно формується посадковий коридор — тонка лінія енергії, що тягнеться від станції до поверхні планети. Системи Ковчега одразу підхоплюють сигнал і починають автоматичний аналіз.

Рейд тихо присвистує.

— Вони серйозно. Коридор стабілізований. Навігаційні маяки… чисті. Жодних прихованих пасток поки не бачу.

— Поки, — нагадує Кайр.

Я піднімаюся з крісла і підходжу ближче до голограми.

— Рейде, перевір енергетичні піки вздовж траєкторії. Ліаро — готуй медблок на випадок контакту з біомодифікованими. Я не знаю, які у них протоколи безпеки.

— Уже, — відповідає вона.

Ейдос стоїть поруч, дивлячись на посадкову лінію.

— Ти ж розумієш, що це може бути пастка, — тихо каже він.

— Звісно.

— І все одно відвідаєш цю лабораторію.

Я кидаю на нього короткий погляд.

— Він би не кликав нас вниз, якби хотів просто знищити. Ми б уже втратили двигуни.

Кайр знизує плечима.

— Або він хоче, щоб ми самі зайшли в клітку.

Я усміхаюся ледь помітно.

— Тоді буде цікаво подивитися, хто в ній замкнеться.

На екрані системи підтверджують готовність до спуску.

[ПОСАДКОВИЙ КОРИДОР АКТИВНИЙ]

[ДОЗВІЛ НА ВХІД ПІДТВЕРДЖЕНО]

Рейд переводить погляд на мене.

— Капітане, наказ?

Я кілька секунд мовчу.

Дивлюся на планету. На темну ділянку, де під поверхнею приховано сотні теплових сигнатур. На станцію, що мовчки спостерігає.

І думаю про голос у каналі.

— Ми не садимо Ковчег, — кажу нарешті.

Кайр одразу киває.

— Логічно.

— Підготуйте шатл. Невелика команда. Мінімальна помітність.

Ейдос навіть не питає — просто каже:

— Я йду з тобою.

— Я й не сумнівалася.

— А я? — піднімає брову Кайр.

— Ти лишаєшся тут, — відповідаю.

— Ображаєш.

— Хтось має стежити, щоб нас не підірвали разом із кораблем.

Кайр задумливо дивиться на станцію.

— Добре. Але якщо ви не повернетеся через… скажімо… дві години, я почну ламати їхню демонстрацію сили.

— Це звучить як план, — кажу я, посміхаючись.

Рейд уже виводить схему шатла.

— Підготовка до запуску — десять хвилин.

Я ще раз дивлюся на планету.

Десь там унизу — люди. Або те, що від них залишилося. І той, хто вирішив, що має право їх змінювати.

Я розвертаюся до виходу з містка.

— Гаразд, — тихо кажу. — Подивимось, який вигляд має божевільний геній наживо.

Позаду тихо гуде Ковчег, а посадковий коридор продовжує світитися — ніби запрошення, від якого вже неможливо відмовитися. Шатл уже чекає в стикувальному відсіку.

Компактний, темний, з мінімальними розпізнавальними знаками — більше схожий на технічний модуль, ніж на дипломатичний транспорт. Світло в ангарі приглушене, лише лінії навігації м’яко підсвічують підлогу.

Я заходжу першою, Ейдос — слідом, як і завжди.

— Системи прогріті, — каже Рейд по внутрішньому каналу. — Автопілот уже підхопив їхній коридор. Але я лишив можливість ручного втручання.

— Правильно зробив, — відповідаю, сідаючи в крісло пілота.

Ейдос займає місце поруч, швидко перевіряючи показники.

— Тиск нормальний. Захист активний. Сканери… — він робить паузу, — трохи сліпнуть у цьому коридорі.

— Очікувано, — кажу.

На внутрішньому каналі знову з’являється голос Кайра.

— Ви виглядаєте дуже сміливо для людей, які летять до невідомого генія з армією мутантів.

— Заздрість? — питаю.

— Професійна тривога.

— Тоді тримай гармати теплими.

— Уже, — Рейд додає: — Шатл відстикується через три… дві… одну…

Ледь відчутний поштовх.

Ковчег повільно віддаляється за ілюмінатором, перетворюючись на темний силует у космосі.

Перед нами — світлова нитка посадкового коридору, що веде до планети.

— Входимо в атмосферний залишок через сорок секунд, — каже Ейдос.

Я мовчу.

Планета повільно росте перед нами.

Поверхня виглядає пошкодженою — ніби хтось зірвав частину оболонки. Великі сірі плато, темні тріщини, рідкісні плями хмар.

— Радіаційний фон підвищений, але в межах допустимого для шатла, — додає він.

Шатл входить у тонкий шар атмосфери. Корпус тихо потріскує від тертя.

— Бачу структуру, — каже Ейдос.

Попереду з’являється вона. Та сама конструкція, що ми бачили зі сканерів — частково занурена в поверхню, схожа на гігантський металевий квіток, що розкрився серед кам’яної пустелі.

І навколо неї… Рух.

Силуети. Десятки силуетів, що не квапляться атакувати. Лише відчужено спостерігають.

— Вони знають, що це ми, — тихо каже Ейдос.

— Очевидно.

Шатл входить у посадкову зону — гладке коло металу, вбудоване прямо в поверхню. Гравітаційні стабілізатори м’яко гальмують падіння.

Дотик до поверхні планети. Ледь помітний, але відчутний для нас.

— Посадка виконана, — каже Ейдос.

Ми кілька секунд сидимо мовчки. Навколо шатла повільно рухаються ті самі створіння. Вони ближче, ніж будь-коли.

Тепер видно деталі. Людські риси — але змінені: щелепи сильніші, очі трохи більші, м’язи під шкірою працюють інакше.

Вони дивляться прямо на нас.

І тоді один із них відходить убік, наче звільнюючи дорогу комусь.

З темного входу в структуру виходить людина. Звичайна, принаймні на перший погляд: високий чоловік у темному лабораторному плащі, що дивно виглядає посеред кам’яної пустелі. Сиве волосся зібране назад. Руки спокійно складені за спиною.

Він підходить до шатла неквапливо та зупиняється за кілька метрів. Тоді дивиться прямо на кабіну.

Навіть через скло я відчуваю його погляд.

— Ну що ж, — тихо каже Ейдос. — Схоже, це він.

Я дивлюся на чоловіка. Він усміхається — спокійно, майже привітно.