4.3

— Гм... — Ейдос придивився уважніше, але не схоже, що б він побачив те ж, що і я. 

— Це людиноподобні створіння, — дала підказку я. 

— Як шимпанзе, мавпи та... неандертальці. 

— Ти хочеш сказати, що це якийсь інший різновид Homo sapiens? 

— Ні, я натякаю на те, що вони результат чийогось експерименту. Втручання якихось препаратів або сил. Поглянь, як вони рухаються. Такі рухи притаманні людям.

Ейдос ще раз прокручує фрагмент.

Контур у темряві смикається — не ривком машини, не ковзанням дрона. Рух пластичний. Живий. Але… ламаний.

— Збільшити контраст, — тихо каже він.

Рейд накладає фільтри. Силует стає чіткішим. Видно витягнуті передпліччя. Непропорційно довгі. Спина вигнута. Голова трохи подана вперед. І спосіб руху… Справа не в особливостях гравітації планети. Просто їх рухи… Вони ніби… відштовхуються.

— Це не орбіта, — повільно вимовляє Кайр. — Вони рухаються в атмосферному залишку.

— Там майже немає атмосфери, — сухо нагадує Ліара. — І радіаційний фон підвищений.

Я не відводжу погляду від голограми.

— Саме тому.

Силует раптом завмирає, а потім різко повертає “голову” у бік зонда. Прямо в його об’єктив.

І зображення обривається.

На містку стає тихо.

— Воно нас бачило, — першим озивається Рейд.

— Воно нас відчуло, — тихо заперечую я.

Ейдос переводить на мене погляд.

— Ти думаєш, це мутація колоністів?

— Думаю, це контрольована мутація. Подивіться на синхронізацію рухів. За секунду до втрати сигналу з’являється ще два контури. Вони не хаотичні. Вони виходять на позиції.

Кайр стискає щелепу.

— Тобто це не жертви.

— Ні, — відповідаю спокійно. — Це система оборони.

Ліара швидко гортає медичні архіви колонії.

— За офіційними даними, там тестували адаптивні біомодифікатори для виживання в екстремальних умовах. Але програму закрили.

— “Закрили”, — тихо повторює Ейдос. — Як і колонію.

Я повільно видихаю.

— Ніхто не закриває настільки дорогі проєкти просто так.

На екрані з’являється новий сигнал.

Слабкий, не з поверхні — з орбіти.

— Фіксую об’єкт у тіні планети, — каже Рейд. — Раніше його маскував гравітаційний шум.

Контур проступає поступово: невелика станція без ідентифікаційних маркерів. Енергоспоживання мінімальне, але активне.

Ейдос тихо лається.

— Ось хто вирізав зонд.

Я відчуваю, як пазл складається.

— Здається, ми влізли у чужу купу брудної білизни, — кажу я. — Хотіли сховатися й втрапили у небезпечну історію…

— Не здивуюся, що це може коштувати нам життя, — сухо констатує Кайр.

— Так, — погоджуюся я. — Але нам треба буде з цього всього якось випутатися. Відставка у зв’язку зі смертю не приймається.

Я піднімаюся з крісла.

— Рейде, відведи Ковчег на ще більшу дистанцію. Ліаро, мені повний аналіз можливих біомодифікацій за цими силуетами. Кайре — готуємо протоколи не летальної оборони. Якщо це справді модифіковані люди, я не збираюся починати з винищення.

— А якщо вони почнуть? — тихо питає він.

Я дивлюся на станцію в тіні.

— Тоді ми битимемо по тому, хто тримає повідок.

На мить на екрані знову з’являється рух — кілька силуетів на поверхні дивляться в бік неба. В бік нас, наче… чекають.

Тоді до мене доходить одна розумна думка:

— Вони знають, що ми тут, — кажу тихо. — І, схоже, їм наказали не атакувати першими.

Ейдос повільно киває.

— Отже, це тест.

Я відчуваю, як у грудях розгортається холодна рішучість.

— Ні, — відповідаю я. — Це демонстрація сили.

І тепер питання лише одне: що саме вони хочуть нам показати?

— Збільш зону між станцією і поверхнею, — прошу тихо.

Рейд слухняно розтягує сектор. На мить нічого не відбувається, а потім один із силуетів унизу підіймає голову і стрибає. Не вгору — занадто високо. Принаймні для звичайної людини.

Тіло злітає на десятки метрів, зависає на мить у розрідженому повітрі, а потім приземляється точно в іншу точку. Без втрати балансу. Без дезорієнтації.

— Підсилені м’язові волокна, — тихо каже Ліара. — Імовірно — модифікований вестибулярний апарат. Їх готували для слабкої гравітації.

— Або для абордажу, — додає Кайр.

Я не відповідаю. Бо в цей момент другий силует повторює рух. Але вже інакше — по дузі. Ніби демонструє варіативність.

Вони не просто рухаються, вони показують можливості.

— Це не хаотична активність, — повільно вимовляє Ейдос. — Вони діють у межах оглядового сектору наших сенсорів.

Я киваю.

— Вони хочуть, щоб ми зрозуміли: якщо захочуть, дістануться до нас.

На екрані станція ледь помітно змінює конфігурацію. Розгортається кілька антен. Не агресивно. Без заряджання зброї.

Просто… фіксація.

— Нас сканують, — підтверджує Рейд. — Глибоко.

Я відчуваю, як по спині пробігає холодок.

— Вони оцінюють не лише корабель, — тихо кажу. — Вони оцінюють рішення.

— Тобто? — питає Кайр.

Я вдивляюся в поверхню планети.

Силуети більше не рухаються. Вони завмерли. Чекають чогось.

— Якщо це була б пастка, вони вже атакували б зондом-приманкою, — продовжую. — Якщо це була б зачистка — нас би не відпустили після гравітаційного якоря. Якщо це вербування — вони б вийшли на зв’язок.

— А це?

Я повільно вдихаю.

— Це перевірка меж. Напевно.

На голограмі раптом спалахує новий сигнал. Короткий імпульс із поверхні. Не по нашому каналу чи на станцію — він спрямований у відкритий космос.

— Це що… маяк? — шепоче Ліара.