3.5

Я стомлено відкинулася на спинку стільця, тяжко зітхнула й заплющила очі. Серце билося рівно, а голова гуділа від перенавантаження.

Схоже, що адреналін у крові почав стихати, даючи кермо іншим природним процесам. Зокрема втомі.

— Капітане? — голос Тіари прозвучав схвильовано. — Вам погано? Мені оглянути й вас?

— Все добре, — спокійно відповіла, не розплющуючи очі й надалі. — Мені просто треба поспати.

Хвилинна тиша, а потім руки Ейдоса, що піднімають мене з мого місця. Навіть коли він пригорнув мене наче малу дитину, я не проявила жодного спротиву. Хай які між нами непорозуміння та конфлікти, він та людина, якій я беззастережно можу довіряти.

— Я віднісу її до каюти, аби вона могла відпочити, — сказав чоловік до медика.

— Добре, — погодилася та й повернулася до своїх справ, якщо судити по звукам.

Очі я розплющувати відмовлялася вже принципово.

Коридори Ковчега глухо відлунюють кроками Ейдоса. Рівними. Впевненими. Я відчуваю легке погойдування корабля — стабілізатори ще вирівнюють навантаження після маневрів.

— Ти перенапружилася, — тихо каже він.

— Я в нормі, — бурмочу майже сонно.

— Ти завжди “в нормі”, поки не падаєш.

Я ледь усміхаюся, не відкриваючи очей.

Його руки теплі. Надійні. Знайомі. І на якусь мить усе здається простим — ніби немає ні секторів, ні тестів, ні пасток.

Лише ми, наш теплий та знайомий дім та звістка про вагітність… Але тоді я не розповіла йому. Збиралася, але раніше прийшли результати аналізів.

На фоні вагітності в мене розвинулася ниркова недостатність, що ставило під загрозу не тільки моє життя, а й життя дитини. Звичайно ж я запанікувала. І як зазвичай вирішила впоратися з усім сама. Та тіки рівень медицини не на тому рівні, щоб вирішити мою проблему. Та й я за фахом програміст, а не нефролог.

Я нейрологією зацікавилася лише через свій проєкт, тож в цьому випадку впоратися було нереально… Тож з власної дурості я й опинилася в полоні власного проєкту, бо увела себе в анабіотичний сон. Розрахунок був на те, що поки я буду в цьому стані, наука розвинеться достатньо. Звичайно ж, що в моїх підрахунках були прогалини. Й найголовніша — переоцінення власних можливостей та недооцінення тих, кому я не байдужа.

Двері каюти ковзають убік із м’яким шипінням, вириваючи мене зі спогадів. Повітря тут трохи тепліше. Тихіше.

Ейдос обережно опускає мене на ліжко.

Матрац прогинається. Я все ж таки розплющую очі — на секунду. Просто щоб переконатися, що це не ще один рівень гри.

Ейдос дивиться на мене згори вниз. У його погляді щось змінилося. Не тривога. Не злість.

Він виглядає надто рішуче.

— Ти була хорошим капітаном сьогодні, — каже він.

— Сьогодні? — шепочу.

— Так.

Наче завтра це ще треба буде довести.

Я простягаю руку, стискаю його пальці.

— Будь обережним, — тихо кажу.

Його погляд темнішає.

— Це мої слова.

Коротка пауза.

— Давай обидва будемо обережними.

— Ти маєш повернутися за всяку ціну, — тихо відповідає він. — Ти маєш це пам’ятати. Не дай моїм старанням стати марними.

Я не знаходжу відповіді.

Втома нарешті накриває повністю. Тіло важчає. Думки розпливаються.

Ейдос поправляє ковдру. Проводить пальцями по моєму волоссю — звичним жестом, який існував задовго до Ковчега.

— Поспи, Айне, — тихо каже він.

Я заплющую очі, аби прокинутися від тряски в порожній кімнаті.