3.4

Зіниці чоловіка ледь ворухнулися —я одразу це помічаю.

Повільно відкидаюся на спинку стільця біля медкапсули. Розправляю плечі,  схрещую руки на грудях. Спокій. Контроль. 

Якщо вірити у свою брехню — вона рано чи пізно стане правдою. Тож… Я — капітан. Я не сумніваюся. Я не хвилююся.

Ейдос стоїть позаду мене. Руки на спинці мого стільця — ніби випадково, але я відчуваю, як напружені його пальці. Він готовий рвонути вперед за секунду.

Тіара Вейсон, наш корабельний лікар, швидко перебирає інструменти на столі, перевіряє показники на голографічній панелі. Її рухи точні, зібрані.

— Пульс вирівнюється, — тихо каже вона. — Реакція на світло є.

Повільний вдих. Його повіки здригаються, а потім розплющуються — погляд мутний, дезорієнтований.

Тіара одразу нахиляється до нього.

— Ви на борту Ковчега. Вам нічого не загрожує. Чуєте мене?

Чоловік кліпає. Фокус ловиться не одразу. Потім його очі різко прояснюються. І перше, що він робить — не питає, де він. Він шукає: погляд ковзає по стелі, по стінах, по відсіку… поки не зупиняється на мені.

Затримується. Надто довго.

— Ви… — голос сиплий, пересохлий. — Ви прийшли.

Не «врятували», не «забрали», а саме прийшли… Збрешу, якщо скажу, що це не насторожує.

— Ми відповіли на сигнал лиха, — спокійно кажу я. — Хто вас переслідував?

Його зіниці трохи розширюються.

— Ви не знаєте? — шепоче він.

— Мова про піратів? — втручається Ейдос холодно.

Чоловік переводить на нього погляд. Затримує. Оцінює.

— Пірати… — повторює він так, ніби пробує слово на смак. — Зручне формулювання.

— Неправильне? — Тіара вже перевіряє показники, але слухає уважно. — Ви зазнали нападу. Ми бачили три мисливці.

— Бачили? — кутик його губ ледь смикається. — Отже, вони не приховувалися.

Я мовчу.

Нехай говорять вони. А ролі учасника легше впустити щось важливе. Спостерігач — ось найкраща позиція.

— Хто активував маяк? — продовжує Ейдос. — Ви?

— Я виживав, — відповідає чоловік обережно. — Коли корпус розірвало, я використав усе, що працювало.

— Маяк мав зовнішній доступ, — спокійно додає Тіара. — Це не стандартна функція аварійного костюма.

Він переводить погляд на її руки, на індикатори, на капсулу.

— Ви дуже ретельно перевіряєте своїх гостей.

— Ми ретельно перевіряємо пастки, — каже Ейдос.

Коротка пауза.

Чоловік знову дивиться на мене.

Я не змінюю пози: руки схрещені, спина рівна, вираз — байдужо-спокійний. І він це помічає.

— Ви капітан, — каже вже впевненіше.

— Так.

— Тоді ви розумієте, що в космосі ніхто не переслідує просто так.

— Тому й питаю, — відповідаю рівно. — Хто саме?

Він усміхається. Втомлено. Майстерно.

— Ви думаєте, що якщо я назву ім’я, це щось змінить?

У цьому секторі всі на когось працюють. Або тікають від когось.

— Ви від кого тікали? — не відступає Тіара.

— Від наслідків, — каже він.

— Конкретніше.

— Я зробив ставку. Програв. Не вперше.

Ейдос хмикає.

— І через програну ставку за вами вислали три бойові мисливці?

— Люди бувають принциповими.

— Або ви надто цінний актив, — холодно зауважує Ейдос.

Чоловік знову мовчить.

Його пульс на моніторі трохи пришвидшується. Не критично. Але достатньо, щоб помітити — він боїться чогось.

— Ви знали, що ми поруч, — тихо кажу я після паузи. — Ви активували маяк у момент нашого виходу зі стрибка.

Він дивиться на мене уважно.

— Ви впевнені?

— Так.

Легка тінь здивування. А потім — швидко схована.

— Тоді, можливо, мені просто пощастило.

— У нас після вас не дуже теплі асоціації зі словом “пощастило”, — сухо каже Ейдос.

Тіара відсувається на півкроку.

— Йому не можна зараз нервувати. Якщо це допит — краще відкласти.

— Це не допит, — відповідаю я спокійно. — Це перевірка ризиків.

Я підводжуся.

Повільно підходжу ближче до капсули. Зупиняюся так, щоб він бачив лише мене.

— Ви можете не називати імен, — кажу тихо. — Але якщо через вас мій корабель опиниться під повторною атакою — я дізнаюся все. І тоді розмова буде іншою.

Жодної погрози в голосі. Лише факт.

Він ковтає.

— Ви не схожі на людину, яка любить грати в темну, капітане.

— Я не люблю, коли грають зі мною.

Пауза. І знову ця ледь помітна усмішка.

— Тоді вам не сподобається цей сектор.

Я відступаю.

— Відпочивайте, — кажу вже холодніше. — Ми ще повернемося до цієї розмови.

Його погляд не відривається від мене, навіть коли Тіара збільшує подачу седативів.

І тільки коли його повіки знову важчають, я розумію: він нічого не сказав. І водночас — сказав надто багато. Та тільки поки не відомо хоча б частини деталей ці слова схожі на якесь пророкування: про істину розмито на надто метафорично. В таких випадках все стає зрозумілим, коли вже запізно.