3.1

Медвідсік зустрічає нас стерильним білим світлом і запахом холодного металу. Коли з постраждалого знімають шолом, його обличчя здається неприродно блідим — ніби світло тут занадто яскраве для живих.

— Обережно, — каже медик, швидко підсовуючи мобільну платформу. — На три.

Ми перекладаємо його на капсулу стабілізації. Прозорий купол повільно зсувається, відсікаючи нас від нього тонким шаром композитного скла.

— Стан критичний, але стабілізується, — додає вона вже спокійніше. — Переохолодження, гіпоксія… і щось іще.

— “Щось іще” звучить не надто професійно, — сухо зауважує Кайр.

Медик навіть не дивиться на нього.

— У нього сліди нейроінтерфейсного втручання. Не стандартного цивільного рівня. Глибше.

Усередині в мене щось холодіє. Нейро — вказує на щось пов’язане з нейронами, психікою. Інтерфейс — то щось пов’язане з керуванням. Керування свідомістю? Втручання у роботу мозку? Зчитування нейронних зв’язків — тобто пам’яті та досвіду?

— Тобто?

— Тобто або він працював із військовими системами, або… — вона злегка хмуриться, переглядаючи показники, — або хтось намагався отримати доступ до його когнітивних структур.

— Ви хочете сказати, що його зламували? — тихо питаю. Чого-чого, але от можливості відкрити свідомість людини за допомогою передових технологій точно не можна було очікувати.

— Я хочу сказати, що це не схоже на аварію через технічну несправність.

Тиша стає густішою.

Я дивлюся на чоловіка під куполом. На тонкі трубки, що вже подають кисень і стабілізатори. На повільно вирівнювану лінію пульсу.

Перший врятований. Це хороша новина у відкритому космосі нових обставин. Але це наштовхує на одну дещо неприємну думку….

— Ліара, — звертаюся до комунікаційного каналу, — перевір сектор ще раз. Повний скан на аномалії.

— Уже в процесі, капітане, — відповідає вона. — Є залишковий енергетичний фон. Не відповідає стандартним реакторам цього класу.

— Поясніть простіше.

— Їхній корабель не мав чим вибухнути так, як він вибухнув.

Кайр тихо хмикає.

— Чудово. Отже, або ми щось не врахували, або тут працює третя сторона.

Я відчуваю, як погляди знову сходяться на мені.

— Ми не будемо робити висновків до того, як він прийде до тями, — кажу рівно. — Поки що — повна готовність. Жодних самовільних виходів. Жодних геройств.

— Звучить обнадійливо, — кидає Кайр. — Особливо після вашого особистого десанту.

Я не відповідаю.

Купол капсули тихо гуде. Показники повільно стабілізуються. Пульс піднімається до тридцяти одного.

І в ту ж мить переді мною спалахує знайоме лише мені вікно.

[Приховане завдання оновлено.]

[Джерело втручання не ліквідовано.]

[Рівень загрози: зростає.]

Я завмираю на частку секунди.

— Капітане? — озивається Ліара. — Ви на зв’язку?

— Так, — швидко відповідаю. — Я тут.

Я тут, але й Гра — теж.

Капсула раптово видає різкий сигнал.

Очі чоловіка під куполом розплющуються. Порожні на мить. Розфокусовані. А потім — різко фіксуються.

Не на медика, не на Кайра. На мені.

Його губи ледь ворушаться:

— Ви… запізнилися… — шепоче він хрипко.

Пульс підскакує.

— Запізнилися куди? — роблю крок ближче.

Його погляд стає яснішим. І водночас — наляканим.

— Вони вже тут.

Хто, в дідька, тут! Я думала, що на цьому екшн-сцени поки мають закінчитися.

— Хто саме “вони”? — намагаюся говорити рівно, хоча всередині вже починає стискати.

Чоловік смикається, ніби намагається підвестися. Медична капсула тихо шипить, фіксуючи його плечі м’якими полями.

— Спокійно, — різко каже медик. — У вас критичний стан.

Він ніби не чує її.

— Сигнал… — хрипить. — Ви відповіли на сигнал?

— Так, — відповідаю. — Це був ваш аварійний маяк.

Його очі на мить заплющуються. По щелепі проходить судома.

— Ні… — шепоче він. — Не наш.

Його пальці різко стискають край капсули.

— Ми його не вмикали… він… сам…

Погляд скляніє.

— Гей! — медик миттєво схиляється над панеллю. — Тиск падає. Нейроактивність просідає.

Монітор різко пищить, лінія пульсу знову повзе вниз.

— Тримайся, — машинально кажу, хоча він уже не реагує.

Очі закочуються. Тіло розслабляється.

— Втрата свідомості, — сухо фіксує медик. — Я вводжу стабілізатори. Далі — тільки спостереження.

Тиша триває рівно дві секунди. А потім корабель здригається.

Не від вибуху чи удару. Глухий, металевий, ковзний звук проходить корпусом. Світло на мить мерехтить.

— Капітане! — різко озивається Рейд. — Невідомий об’єкт вийшов із сліпої зони! Відстань — менше тисячі метрів!

— Це той самий імпульс? — питаю, вже рухаючись до виходу.

— Ні. Це… — пауза. — Це корабель.

— Клас?

— Легкий штурмовий. Озброєння активне.

Кайр коротко видихає.

— От і “вони”.

Другий удар — уже сильніший. По корпусу проходить вібрація.

— Вони не стріляють на ураження, — каже Ліара. — Це прицільні імпульси по двигунних секціях.

— Нас намагаються знерухомити, — перекладає Кайр.

У мене в голові складається картинка.

Аварійний маяк →Невідомий сигнал→Судно-приманка→…

— Пастка, — кажу вголос.

— Підтверджую, — сухо відповідає Рейд. — Фіксую другий і третій об’єкти. Вони заходять із флангів.

— Космічні пірати? — питає медик, не відриваючись від панелі.

— Або дуже добре організовані мародери, — відповідає Кайр. — Працюють чисто. Без зайвого шуму.

На головному екрані містка вже розгортається схема: три невеликі кораблі, що беруть Ковчег у напівкільце.