2.4

Жовті індикатори змінюються на зелені.

[Зовнішній шлюз готовий.]

[Герметичність внутрішнього контуру підтверджено.]

Повітря зі свистом залишає камеру. Тиск падає до нуля. Я відчуваю це лише як легке стискання вух — костюм компенсує різницю.

Світ стає дивно тихим.

— Магнітні фіксатори активні, — нагадує Кайр. — Після відкриття — рух повільний. Без різких поштовхів.

— Прийнято.

Зовнішні стулки шлюзу повільно розходяться. І переді мною — космос. Не через скло. Не через панель. Прямо. Переді. Мною.

Чорний, глибокий, бездонний. Зорі здаються ближчими, ніж мають бути. Ковчег позаду мене — масивний, освітлений власними лініями навігації. Попереду — темний силует пошкодженого судна.

— Пульс частішає, — спокійно зазначає Кайр у внутрішньому каналі.

— Ви теж хвилюєтесь, чи тільки аналізуєте? — питаю.

— Я завжди аналізую.

Я роблю перший крок.

Магнітні підошви тихо клацають, фіксуючись до корпусу. Рухи справді трохи скуті, але контрольовані. Головне — не дивитися вниз. Хоча “вниз” тут умовне.

— Дистанція до об’єкта — сто двадцять метрів, — каже Рейд із містка. — Траєкторія стабільна.

Кайр відштовхується й плавно пливе вперед, використовуючи короткі імпульси ранцевих мікродвигунів. Я повторюю за ним. Простір ковтає будь-які звуки. Лишаються тільки цифри перед очима й власне дихання.

Темний корабель стає більшим.

Його борт подряпаний, у кількох місцях — рвані пробоїни. Один аварійний люк мерехтить слабким червоним світлом.

— Біометрія критична, — лунає голос Ліари. — Показники падають.

— Ми майже там, — відповідаю.

Ми підлітаємо до люка. Кайр фіксується першим, встановлює магнітний затискач. Я підлаштовуюсь поруч.

— Корпус нестабільний, — каже він. — Але витримає коротке відкриття.

Я закріплюю переносний модуль герметизації по краю люка. Пристрій розгортається тонким енергетичним контуром.

— Готова? — питає Кайр.

Я киваю, хоча він і так бачить це на індикаторах.

— Відкриваємо.

Люк із глухим ривком піддається. Усередині — темрява й іній, що зависає крихітними кристалами.

Ліхтар мого шолома прорізає простір. У дальньому кутку — фігура в зім’ятому костюмі. Нерухома.

— Фіксую ціль, — тихо кажу. — Один постраждалий.

Біометрична лінія на моєму HUD майже пряма.

— У нас максимум хвилина, — попереджає Рейд.

Я відштовхуюся всередину. Магніти чіпляються до підлоги уламками.

Крок. Ще один.

Корпус під ногами рипить, ніби корабель не хоче, щоб його турбували.

— Тиск всередині нульовий, — спокійно доповідає Ліара. — Локальні розгерметизації по всьому відсіку.

— Бачу, — відповідаю.

Фігура ближче, ніж здалося спочатку. Людина пристебнута ременем до крісла, яке відірвало від панелі. Скло шолома затягнуте тонким шаром льоду.

— Кайр, прикрий.

— Уже.

Він фіксується в дверному прорізі, контролюючи стан люка й корпусу.

Я стаю навпроти постраждалого. Вмикаю ручний сканер на рукаві костюма. Лазерна сітка ковзає по тілу.

На HUD з’являються цифри.

Пульс… 18.

Дихання — відсутнє.

— Ліара, підтверди біометрію.

— Сигнал слабкий. Але є, — пауза. — Мозкова активність мінімальна. Він ще живий.

Він.

Чомусь це слово боляче штрикає. Я не знаю чому.

— Час, капітане, — нагадує Рейд.

— Відстібаю.

Замерзлий фіксатор піддається не одразу. Рука тремтить — від холоду чи адреналіну, не знаю. Нарешті ремінь клацає.

Тіло повільно відривається від крісла й починає дрейфувати.

Я хапаю його за плече.

Легкий. Занадто легкий.

— Підключаю аварійний кисень.

Мій портативний модуль з’єднується з роз’ємом на його костюмі. Індикатор блимнув. Пішов слабкий потік.

— Є реакція! — швидко каже Ліара. — Пульс піднімається до двадцяти трьох.

— Забираємо його, — вирішую.

— Корпус нестабільний, — попереджає Кайр. — У нас тридцять секунд.

Я притискаю постраждалого до себе, активую магнітні фіксатори на його чоботах, щоб не втратити контроль.

— Назад.

Ми відштовхуємось синхронно. Простір знову стає беззвучним. Лише мій подих гупає у вухах.

Коли ми досягаємо люка, корабель під нами здригається.

— Капітане, енергетичний сплеск! — різко каже Рейд. — Реактор того судна нестабільний!

— Прискорюємось! — кидає Кайр.

Я штовхаюся сильніше, ніж варто. На мить втрачаю орієнтацію — де верх, де низ. Чорне небо ковтає обрії.

Магніти Ковчега ловлять мене різким ривком.

Ми буквально влітаємо в шлюз.

— Закривай! — видихаю.

Стулки з гуркотом сходяться. Тиск повільно повертається. І в ту ж секунду крізь метал проходить глуха хвиля. Десь позаду нас вибухає покинутий корабель.

Шлюз здригається, але витримує.

Тиша. Тільки писк моніторів.

Я опускаю погляд на постраждалого. І тоді його рука раптово стискає мій рукав. Слабко. Але свідомо.