2.3

— Айне, — каже він уже без офіційності, — якщо це засідка, вони розраховують на стандартний протокол зближення.

— А якщо це просто людина, яка задихається? — відповідаю різкіше, ніж хотіла.

Тиша.

— Я не кажу не рятувати, — спокійно додає він. — Я кажу — роби це розумно.

Розумно.

— Варіанти, — кидаю до команди.

— Можемо вислати дрон-розвідник, — пропонує Рейд. — Перевірити корпус, знайти точку стикування.

— Це займе додаткові шість хвилин, — додає Ліара.

Шість хвилин.

Біометричний сигнал на голограмі смикається. Лінія пульсу нерівна.

— Запускайте дрон, — кажу. — Паралельно готуйте медичний відсік. Якщо це виживший, у нас буде максимум кілька хвилин після стикування.

— Прийнято.

На екрані від Ковчега відділяється невелика капсула. Вона швидко йде вперед, до темного корабля.

Я стискаю край консолі. 

Перший стрибок — це одне, а перший порятунок — зовсім інше.

— Капітане, — тихо каже Кайр у каналі. — Ви ж розумієте, що з цього моменту все стане складніше?

— Чому?

— Бо якщо там справді хтось є і ми його витягнемо… це буде не теорія. Не ідея. Не красивий концепт. — Він робить паузу. — Це буде відповідальність.

Дрон підлітає до корпусу. Передає зображення: пробоїна. Іній по краях металу. Усередині — темрява.

— Фіксую люк аварійного доступу, — каже Рейд. — Частково заблокований.

Біометричний сигнал на голограмі раптово просідає.

Одна тонка лінія.

Я відчуваю, як усі дивляться на мене знову.

Кляті контрактники, скептики і… професіонали. Я звичайно розумію, що я непогано вжилася в роль,але це не означає, що я повністю розумію, що роблю та кажу.

— Готуємо стикування, — кажу, імітуючи впевненість. — Я йду в десантну групу.

— Капітане, це порушення протоколу, — одразу реагує Ліара.

— Протокол ще не затверджений, — відповідаю. — А от рішення — так.

Ейдос робить крок уперед.

— Тоді я з тобою.

І цього разу він не питає. А мені захотілося його послати далеко й надовго.

— Ні, — кажу різкіше, ніж планувала.

Усі завмирають, а Ейдос дивиться на мене спокійно. Занадто спокійно.

— Ти щойно сказала, що протоколу немає, — відповідає він. — Значить, і обмежень для мене теж.

— Саме тому, — стискую зуби, — хтось має залишитися тут і контролювати ситуацію.

— Я не навігатор і не інженер, — рівно каже він. — Моє перебування на містку нічого не змінить.

От і воно. Він знову хоче вчинити необдумливо і в разі загррози закрити мене собою. Як зазвичай.

— А моє змінить? — тихо питаю.

Пауза затягується.

— Ти капітан, — відповідає він. — Якщо там пастка, ти не маєш ризикувати.

— Якщо там людина, що помирає, я не маю ховатися за консоллю, — відрізаю.

Ліара втручається сухо, без емоцій:

— Дрон підтвердив: один відсік частково герметичний. Біометрія критична. Орієнтовний час до зупинки серця — три-чотири хвилини.

Чотири хвилини.

— Десантна група — двоє, — додає Рейд. — Пропоную інженера та медика.

— Даміан Рейл зараз на нижніх ярусаху, куди сигнал сповіщення не доходить, — нагадує Ліара.

Чудово. Просто чудово. В нас є медик, але він поза зоеною.

Я переводжу погляд на Ейдоса.

— Ти залишаєшся.

Він хмуриться.

— Астрея…

— Це наказ, — перебиваю.

Слово зависає в повітрі.

Наказ.

Це слово відізвалося ехом у вухах.

— Добре, капітане, — каже він рівно.

Офіційно, від чого спину обдає морозом.

Я різко відвертаюся.

— Кайре, ви зі мною. Підготуйте мобільний стабілізатор поля й переносний модуль герметизації.

— Прийнято, — відповідає він без заперечень. — Шлюз у третій секції готовий за дев’яносто секунд.

Я роблю крок до виходу з містка — і тільки тепер усвідомлюю, що мені хочеться не рятувати незнайомця. Мені хочеться розвернутися й сказати Ейдосу щось різке. Несправедливе. Болісне. Щоб він теж відчув. Але часу немає.

[Попередження: біометричний сигнал нестабільний.]

Лінія на голограмі знову просідає.

— Капітане, — тихо каже Ліара, — рішення остаточне?

Я не озираюся.

— Остаточне.

Коридор веде до секції зовнішніх операцій. Світло тут яскравіше, холодніше. Уздовж стін — ніші з герметичними шафами.

Кайр уже там. Спокійний, зібраний. Наче це звичайна зміна, а не перший вихід із нового корабля.

Він же перший? ЧИ моя персонажка вже організовувала “вилазки”?

— Скафандри адаптивні, — каже він, відкриваючи шафу. — Автопідгонка за біометрією. Але рухи перші хвилини будуть скуті.

Переді мною розкривається темний силует костюма. Не громіздкий, як у старих моделях. Гнучкий, сегментований, з тонкими світловими лініями вздовж швів.

[Ідентифікація капітана підтверджена.]

[Режим EVA готовий до активації.]

Варто зауважити, що сповіщення від Ковчега й від Гри доволі схожі за оформленням. Мені однієї Системи забагато, а тут цілих дві… Хоча з урахуванням концепції цієї гри, хай краще буде.

Я заходжу всередину каркаса. Матеріал щільно охоплює тіло, стискається по мірі герметизації. Ледь відчутний тиск на грудях.

— Дихайте рівно, — каже Кайр. — Костюм синхронізується з вашим серцевим ритмом.

Легко сказати.

Шолом опускається зверху плавною дугою. Клацання фіксаторів звучить занадто гучно.

Світ на секунду гасне.

Потім інтерфейс оживає прямо перед очима. Прозорий HUD, показники тиску, запас кисню, магнітні якорі.

— Герметичність — сто відсотків, — каже Кайр. — Ваші показники трохи завищені.

— Я в курсі, — сухо відповідаю.

Він дивиться на мене крізь прозорий шолом.

— Нервувати перед першим виходом — нормально. Головне — не панікувати всередині.