2.2

— Стабілізація поля на дев’яносто відсотків, — спокійно доповідає Рейд. — Коливання в межах допустимого.

— Турбулентність по маршруту змінна, — додає Ліара. — Є три потенційні піки. Якщо не знизимо швидкість перед другим, нас добре струсоне.

Добре струсоне. Чудове формулювання для першого польоту.

[Зворотний відлік: 45 секунд.]

Я впираюся долонями в край центральної консолі. Поверхня холодна, гладка. На ній відображаються мої біометричні показники — прискорений пульс, підвищений адреналін.

— Гравітаційне ядро стабільне, — лунає голос Кайра з внутрішнього каналу. — Але якщо під час піку хтось вирішить імпровізувати, я зніму з себе відповідальність.

— Ніхто не імпровізує, — відповідаю швидше, ніж встигаю подумати. — Працюємо за розрахунками.

Коротка пауза.

— Прийнято, капітане, — каже він.

[Зворотний відлік: 30 секунд.]

Я на секунду заплющую очі.

Чорнота за склом. Червоний маркер. Невідомість.

Це лише гра. Сюжетна арка. Перший квест.

Але якщо ми помилимося, наслідки все одно відчуватимуться реальними.

— Ай… Астрея.

Голос Ейдоса тихий, майже непомітний серед шуму систем.

Я не повертаюся.

— Що?

— Ти все робиш правильно.

Запізно.

Я хотіла почути це в ліфті.

[Зворотний відлік: 15 секунд.]

Місток наповнюється низьким гулом. Зорі за склом починають ледь викривлятися — простір готується до маневру.

— Усі на місцях, — каже Ліара.

— Поле вирівняне, — Рейд.

— Гравітація тримається, — Кайр.

Усі готові.

Тепер тільки я.

[5… 4… 3…]

Я вдихаю.

— Виконуємо стрибок.

[2… 1…]

Світ за склом ламається на світлові смуги. І Ковчег робить свій перший крок у невідоме.

Я затамувала подих. Удар приходить не одразу, але коли він стався, з мене наче все життя вибили, а потім назад впихнули.

Як то сталося? Спершу — тиша. Неприродна, вакуумна. Наче звук вимкнули разом із реальністю. Потім корпус здригається. Не різко — глибоко. Якби корабель мав серце, воно б зараз пропустило удар.

— Фіксую пік турбулентності, — швидко каже Ліара. — Входимо в першу хвилю.

Зображення за склом більше не схоже на космос. Це потік світла, розтягнутий у нескінченність. Смуги пульсують, перетікають одна в одну.

Підлога ледь нахиляється.

— Гравітація компенсує, — голос Кайра звучить напруженіше, ніж раніше. — Тримайте курс, капітане.

Тримайте курс.

Я дивлюся на голограму маршруту. Лінія руху смикається, але залишається в межах коридору.

— Швидкість мінус п’ять відсотків перед другим піком, — кажу.

— Прийнято, — відповідає Ліара.

Ковчег знову здригається. Цього разу сильніше. Консоль під моїми пальцями коротко мерехтить.

[Попередження: короткочасна нестабільність поля.]

— Це в межах норми? — питаю.

— Поки що так, — сухо каже Рейд. — Але другий пік ближче, ніж прогнозували.

Звісно.

Світлові смуги раптово стискаються, ніби простір перед нами згортається.

— Зараз! — вигукує Ліара.

Я знижую швидкість ще на два відсотки. Лінія маршруту вирівнюється. Глухий удар проходить по корпусу. Місток на секунду занурюється в темряву.

І тут же світло повертається.

Тиша. Зорі знову стають просто зорями, чорнота — просто чорнотою.

— Ми вийшли, — тихо каже Рейд. — Координати підтверджено. Сектор незаселений.

На голограмі спалахує червоний маркер. Тепер він блимає чіткіше.

Сигнал тут.

[Стрибок завершено успішно.]

[Поточний стан корабля: стабільний.]

[Репутація екіпажу: 3%.]

Я кліпаю.

Щось не пригадую схожих характеристик в минулих іграх. В жодній з них навіть чогось схожого згадати не можу.

Але гаразд, з цим розберемося пізніше.

— Джерело сигналу на відстані двох астрономічних одиниць, — доповідає Рейд. — Виглядає як малий транспорт або станція. Живлення на межі.

Я дивлюся на темну ділянку простору попереду.

Ми це зробили — перший стрибок. Без аварій. Без втрат.

І все одно в грудях не настає полегшення. Лише напружене очікування в передчутті якогось повного песця.

— Продовжуємо рух на імпульсних, — кажу. — Обережно. Без героїзму.

Кайр тихо хмикає в каналі зв’язку.

— Ви ж самі хотіли рятувати галактики, капітане.

— Почнемо з малого, — відповідаю. — Подивимось, кого саме ми зібралися рятувати.

За склом повільно вимальовується темний силует: невеликий корабель без навігаційних вогнів. Майже мертвий. І червоний сигнал, що б’ється в темряві, як останній пульс.

— Дистанція — п’ятдесят тисяч кілометрів, — спокійно каже Рейд. — Тепловий слід мінімальний. Реактор або вимкнений, або на резерві.

— Сканування? — питаю.

— Запускаю.

Тонкий промінь сенсорного імпульсу ковзає вперед. На голограмі з’являється модель об’єкта. Невеликий транспорт класу “короткий рейс”. Корпус пошкоджений уздовж правого борту. Один відсік розгерметизований.

— Сліди мікрометеоритного шторму, — уточнює Рейд. — Або… прицільного обстрілу малої потужності.

— Або? — перепитую.

— Даних недостатньо.

Звісно.

[Оновлення завдання: встановити контакт із невідомим судном.]

[Додаткова умова: мінімізувати ризики для Ковчега.]

— Канал зв’язку відкрито, — каже Ліара. — Відповіді немає.

Я дивлюся на темний корпус. Він обертається повільно, безконтрольно. Як уламок.

— Ознаки життя?

Пауза. Занадто довга.

— Є слабкий біометричний сигнал, — нарешті каже Рейд. — Один. Нестабільний.