2.1

Платформа ліфта м’яко ковзає вгору. Синє світло кільцем замикається довкола нас. Тісний простір, рівне гудіння, і жодного стороннього звуку.

Я витримую кілька секунд.

— Чому ти мовчав?

Ейдос не дивиться на мене. Його погляд спрямований на світлову шкалу поверхів, що повільно змінюється.

— А що я мав сказати? — спокійно відповідає він. — Ти тут капітан.

Я стискаю щелепу.

— І що?

— А щодо моєї ролі взагалі інформації поки немає. — Він знизує плечима. — Краще мені не втручатися, куди не треба.

Ліфт тихо гуде. Слова осідають важче, ніж я очікувала.

— Не втручатися? — перепитую. — Це тепер так називається?

— Це називається не ускладнювати тобі старт. Ти щойно отримала доступ, екіпаж дивиться на тебе. Якщо я почну перебивати або коригувати…

— То що? Виглядатиму слабкою?

Він нарешті повертається до мене.

— Ні. Виглядатимеш так, ніби не контролюєш ситуацію.

Щось у мені клацає.

— Тобто ти вирішив просто стояти й дивитися, як я викручуюся?

— Я вирішив дати тобі простір.

— Я не просила простору.

— Ти просила довіри, якщо пам’ятаєш.

Тиша стає напруженішою.

Я дивлюся на нього довше, ніж треба. В його голосі немає холоду. Але й підтримки, якої я чекала, теж немає.

— Раніше це тебе якось не колихало, — кажу тихо. — Ти завжди ліз куди хотів. І не важливо — хотіла я того чи ні.

Його обличчя на мить кам’яніє.

— Раніше все було простіше. Там моя роль була очевидною.

Я відвертаюся.

Це прості виправдання.

— А зараз?

— А зараз я не знаю, ким мене прописали, Айне. — Він уважно подивився на мене. — І поки не знаю, як не нашкодити.

Це звучить розумно. Але якось не надто правдоподібно.

— Тобто ти лишаєш мене сам на сам з цими проблемами, — підсумовую.

— Ти капітан.

— І?

Ліфт сповільнюється. Світлове кільце згасає.

— Я поруч, — тихо додає він. — Просто не лізу наперед.

Двері починають розсуватися.

Я роблю крок уперед, не дивлячись на нього.

— Іноді, — кажу вже майже пошепки, — мені потрібно, щоб ти ліз.

Я виходжу на місток, а він зустрічає мене напівтемрявою й панорамним склом на всю передню стіну. За ним — розсип зірок і холодна, байдужа чорнота. Десь удалині повільно обертається туманність, ледь помітна, мов дим під водою.

У центрі — напівкругла навігаційна консоль. Навколо — робочі станції, поки що активні лише частково. Світлові лінії на підлозі сходяться до центрального ядра управління, ніби вказують, де моє місце.

[Сектор N-1. Навігаційний вузол доступний.]

[Очікується підтвердження капітана.]

Я роблю ще крок.

— Капітане.

Голос лунає праворуч. За однією з консолей сидить дівчина з коротким сріблястим волоссям і уважним, майже холодним поглядом. Її пальці швидко рухаються по голографічній панелі.

— Навігаційний аналітик, Ліара Сейн, — коротко представляється вона. — Чекаємо на ваш дозвіл для повної активації.

“Чекаємо” — отже, я вже запізнилася.

Ліворуч стоїть ще один член екіпажу — темношкірий чоловік із масивним браслетом-інтерфейсом на зап’ясті. Він не сідає. Просто спостерігає.

— Сенсорний контроль, Рейд Амун, — додає він. — Зовнішній простір стабільний. Поблизу немає масивних об’єктів чи перешкод.

Усі говорять чітко, по-діловому. Без теплоти. Без скепсису. Просто… функціонально.

Ейдос зупиняється десь позаду мене. Не поруч. Не попереду.

Я відчуваю це.

У центрі містка спалахує головна консоль. Голограма розгортається сферою — карта найближчого сектору. Порожнеча, координати, кілька нестабільних сигналів.

[Поточний статус: очікування курсу.]

— Капітане, — знову озивається Ліара, — чи є вже пріоритетна точка маршруту?

Я дивлюся на карту. Червоний маркер блимає на межі сектора. Слабкий сигнал. Невизначене джерело.

— Що це? — питаю.

Рейд піднімає дані.

— Нестабільний транслятор. Можливо, аварійний маяк. Сигнал слабкий, періодичний. Імовірність хибного спрацьовування — тридцять сім відсотків.

— А якщо не хибний?

— Тоді хтось потребує допомоги, — спокійно відповідає він. — Але сектор на межі гравітаційної турбулентності. Ризик для корабля — помірний.

Помірний. Я вже починаю ненавидіти це слово.

— Економічна цінність? — питає Ліара, ніби між іншим.

— Невідома, — каже Рейд. — Ймовірно, мінімальна.

Звісно.

Я відчуваю, як усі чекають.

Не рішення ідеалістки, а наказ капітана.

Позаду мене тихо клацає механізм — Ейдос змінив позицію, але мовчить.

Я ковтаю образу й концентруюся на голограмі.

Це і є мій перший серйозний вибір у цій грі.

[Рекомендація системи: провести повну діагностику перед виходом із сектора.]

[Альтернатива: встановити курс на джерело сигналу.]

Серце б’ється швидше.

— Виведіть детальну проекцію турбулентності, — кажу рівно.

Ліара без зайвих слів розгортає модель. Простір перед нами спотворюється хвилями гравітаційних викривлень.

Красиво. І небезпечно.

— Ми пройдемо? — питаю.

Рейд вагається секунду.

— Якщо гравітаційні структури стабільні — так. Але це перший вихід. Гарантій немає.

Перший вихід.

Усі дивляться на мене — я випрямляюся.

— Прокладаємо курс на сигнал.

Тиша.

— Підтверджуєте? — уточнює Ліара.

Я дивлюся на червоний маркер, що блимав у темряві.

— Підтверджую.

[Курс встановлено.]

[Зворотного відліку до стрибка: 60 секунд.]

Місток оживає. Консолі спалахують яскравіше. Десь у корпусі глибоко вібрують генератори.