1.3

Платформа слухняно піднімається вгору, варто мені ступити всередину. Світлове кільце по краю м’яко спалахує, і схема корабля зменшується до компактної голограми переді мною.

[Маршрут до сектора G-2 прокладено.]

[Ймовірне місцезнаходження: інженер гравітаційних структур.]

— G-2, — читаю вголос. — Звучить багатообіцяюче.

— Гравітація — це хребет корабля, — каже Ейдос. — Без неї ти не злетиш. І не повернешся.

Платформа зупиняється на іншому рівні. Двері розсуваються плавно, без звуку. Тут усе інакше: менше білого світла, більше холодного синього. Уздовж стін — масивні кільцеві конструкції, схожі на гігантські обручі, вмонтовані у корпус. Усередині них повільно пульсує світло.

— Це вони? — питаю.

— Генератори штучної гравітації. Або їхні вузли.

В такі моменти я заздрю його досвіду. На моє нещастя (чи навпаки — щастя), в рельності я надавала перевагу читанню любовних романів. Мій досвід знайомства з космічною фантастикою майже нульовий, за виключенням кількох дійсно вартуючих робіт.

Хоча, якби я читала більше фантастики, то й потрапляла зараз більше в ігри про порятунок космосу. А в космосі, як відомо, вижити складніше, ніж на землі… Гаразд, зараз не час для цього.

На підлозі знаходилася розмітка технічного сектора. Повітря трохи густіше, наче тиск тут вищий. На стіні спалахує нова підказка:

[Сектор G-2 активний.]

[Виявлено біометричний сигнал.]

Я зупиняюся.

— Біометричний? Тобто тут хтось уже…

Не встигаю договорити.

За одним із кільцевих модулів рухається фігура. Чоловік у темній формі з тонкими світловими вставками на рукавах. Він стоїть спиною до нас, щось перевіряє на вбудованій панелі.

Система миттєво реагує.

[Екіпаж: Інженер гравітаційних структур. Статус — не активовано.]

[Для активації необхідний контакт із капітаном.]

Я нервово всміхаюся.

— От і наш перший “не активований”.

Ейдос ледь помітно киває.

— Твоя черга, капітане.

Я роблю крок уперед. Серце знову пришвидшується, але тепер це вже не паніка. Це відповідальність.

— Гей, — озиваюся, намагаючись, щоб голос звучав впевнено. — Ви мене чуєте?

Чоловік повільно обертається.

Його погляд чіткий, зосереджений. Наче він тут давно. Але я щойно примусово вторглася у його світі.

На мить між нами зависає тиша.

І тоді переді мною спалахує фінальне повідомлення:

[Контакт встановлено.]

[Екіпаж активовано.]

[Розблоковано: базове керування гравітаційними системами.]

Десь у глибині корабля глухо відгукується механізм. Наче Ковчег зробив перший повноцінний вдих.

Я повільно видихаю, перш ніж розпочати повноцінний діалог. Та про що говорити? Що питати? Якщо вірити повідомленням системи, екіпаж вже має знати мене. Тобто має бути повноцінна команда союзників.

Боюся ненароком видати себе, але ж починати з чогось треба?

— Інженере, — обережно починаю я, привітно простягаю руку для дружніх тиснень. — Рада нашій зустрічі й сподіваюсь на плідну співпрацю.

Він дивиться на мене уважніше, спеціально ігноруючи мою руку. Зблизька видно чіткі риси обличчя, правильну лінію щелепи, занадто акуратну для технічного сектора зачіску. Наче з рекламного постера міжзоряних технологій, а не з машинного відсіку.

На нагрудній панелі спалахує ім’я:

Кайр Велор, інженер гравітаційних структур.

Цікаве ім’я, звучить спокійно та врівноважено. І голос, як виявилося, відповідний: рівний та розсудливий.

— “Рада” — це добре, капітане. Бо без ваших грошей мене б тут точно не було.

Я кліпаю.

— Перепрошую?

Він вимикає панель і повністю повертається до мене.

— Ви ж розумієте, що ніякої “команди мрії” не існує, так? — каже він без тіні сарказму. — Нас не зібрали як елітний загін рятівників галактик. Нас найняли.

Здогадка в поєднанні з результатами власних спостережень підказує: Ковчег не просто “як новий”, а він і є новий. І ні про яку команду ще й мови йти не може — наразі усі члени екіпажу незнайомці один для одного, яким ще треба пройти всі етапи формування дружнього колективу. І бажано в процесі не повбивати один одного.

— Але ж ви тут, — намагаюся тримати тон рівним.

— Та чи надовго, — знизує плечима Кайр. — У вас немає повноцінного налагодженого колективу. Зараз ми всі новачки на цьому гіганті. Кожен у своїй галузі щось уміє. Але разом? Це перший спільний контракт.

Контракт — не місія чи покликання.

— Ви знали, на що йдете, — кажу я.

— Звісно. — Він дивиться прямо. — Добре оплачена авантюра. Дослідження невідомого, тестування експериментального Ковчегу, гучна ідея “врятувати планети”. Красиво звучить. Неприбутково працює.

У грудях щось стискається.

— Ви вважаєте це марною справою?