1.2

Хоча кому я брешу? Ніякої віри у перемогу — лише страх натиснути щось не те й завершити гру, как і не почавши.

— Життєзабезпечення, — каже він. — Якщо ми “Ковчег”, то маємо дихати.

Ще б я розуміла, що означає цей “Ковчег”... Бо за міфами це судно, що врятувало людство від Всесвітнього Потопу.

Отже, виходить, що цей космічний корабель також врятував людство від якоїсь глобальної катастрофи?

Я заперечно махнула головою й торкаюся вкладки з позначкою Life Support. Зараз не час для розмірковувань, адже на кону може лежати не тільки наше життя, а й дохріна людей.

Панель розгортається у тривимірну схему корабля. Усередині — десятки секторів, кожен із власними показниками: тиск, температура, склад атмосфери, резерви води.

Занадто багато.

— Це ж ціле місто… — шепочу я.

— Не місто. Ковчег значно більший. Це скоріш… — тихо почав він.

— … планета на колесиках у відкритому космосі, — завершила думку, перш ніж один із секторів спалахнув жовтим.

Системе сповіщення замиготіло перед очима. Не ігрове. Воно належало… Ковчегу?

[Попередження: нестабільний тиск у відсіку С-3. Рекомендується ручна перевірка.]

Я ковтаю ком у горлі.

Здається, я все ж натиснула кудись не туди…

— Ти ж казав, помилки не може бути. Сюжетом має бути передбачено вміння як пілота…

— Я сказав “має бути”, — спокійно нагадує він.

Двері за нашими спинами тихо зсуваються вбік. Я обертаюся. 

Цього разу вони здаються мені ще масивнішими: матовий метал, тонкі світлові смуги по краях, сенсорна панель із голографічним замком. Коли вони відкриваються, сегменти плавно розходяться в сторони, ніби розрізаючи простір світлом.

Коридор за ними довгий і порожній. Підлога — темний сплав із вбудованими світловими лініями. Стеля — висока, з прозорими вставками, крізь які видно кабелі й енергетичні траси.

Корабель живий. І поки що — безлюдний.

[Нове підзавдання: перевірити відсік С-3.]

[Підказка: знайдіть члена екіпажу, відповідального за технічні системи.]

— Тобто я маю ще й когось знайти, — бурмочу.

— Командир без команди — це просто людина з титулом, — каже Ейдос. — Рухайся.

Я роблю крок у коридор. Світлові лінії під ногами спалахують яскравіше, реагуючи на присутність. Повітря тут трохи прохолодніше, пахне озоном і новим металом.

Коридор зустрів нас рівним білим світлом. Уздовж стін — технічні ніші, герметичні люки, маркування секторів. Під ногами — темне покриття з вбудованими сенсорними смугами.

Мені здається, чи цій “крихітці” не так вже й багато рочків? Пахне як в новому автомобілі й слідів активної експлуатації щось не видно.

Щойно я роблю крок, на стіні спалахує голографічний інтерфейс.

[Біометрія підтверджена. Капітан Астрея активна.]

[Відкрито доступ до секторів рівня 1.]

— От і все, — видихаю. — Корабель якось надто просто реагує на мене.

— А ти чекала фанфар? — тихо хмикає Ейдос.

Світлові смуги під ногами поступово підсвічують маршрут. С-3 знаходиться на один рівень нижче. Ліфт вбудований прямо в підлогу — кругла платформа з тонким кільцем світла по краю.

Я ступаю всередину. Платформа безшумно опускається. Ніякої тряски, жодного скрипу. Лише м’яке гудіння гравітаційних стабілізаторів.

— Якщо це навчальний етап, — кажу я, — то вони явно не планують довго тримати мене в невіданні.

— Гра завжди дає ілюзію контролю, — відповідає він. — Питання лише в тому, коли вона його забирає. Наче ти й сама про це не знаєш…

Платформа зупиняється.

Перед нами — технічний відсік. Тут темніше. Уздовж стін — циліндричні модулі з прозорими вставками, всередині яких циркулює світла рідина. Система життєзабезпечення.

Один із модулів підсвічений жовтим.

[С-3. Коливання тиску: +7% від норми.]

[Рекомендована ручна діагностика.]

— Добре, — видихаю. — Ручна — це як?

На панелі поряд із модулем з’являється схема. Три параметри блимають: фільтрація, компресія, баланс азоту.

— Обери найпростіше, — радить Ейдос. — Почни з фільтрації. Якщо це тест, то він базовий.

Я торкаюся відповідного пункту. Система розгортає підменю. Потрібно перерозподілити потік між двома каналами.

— Це як перегони, тільки замість поворотів — цифри, — нервово усміхаюся я.

— І якщо влетиш у бар’єр, ніхто не вибухне. Сподіваюся.

— Дуже заспокоює.

Я змінюю параметри. Один відсоток… Два… Показник повільно повертається до норми. Жовтий індикатор змінюється на зелений.

[Сектор С-3 стабілізовано.]

[Прогрес підготовки корабля: 12%.]

Я кліпаю.

— Дванадцять? Серйозно?

— Ковчег великий, — спокійно каже Ейдос. — І це лише один вузол.

На центральній стіні відсіку з’являється нове повідомлення:

[Розблоковано: доступ до реєстру екіпажу.]

[Для повної активації систем керування необхідно знайти інженера гравітаційних структур.]

— О, чудово, — бурмочу. — Тепер у нас ще й квест із пошуку персоналу.

— Принаймні тепер у тебе є напрямок.

Я дивлюся на схему корабля. Вона розгортається на півстіни. Десятки секторів. На кількох із них — сірі маркери з написом “Екіпаж: не активовано”.

Це вже не просто панелі й кнопки. Це — структура. Система. І я в її центрі.

Долоні пітніють від хвилювань.

— Добре. Знайдемо інженера. Потім наступного. А потім… — зітхаю. — Можливо, я справді навчуся цим керувати.

Я роблю крок назад до ліфта.