1.1

Я розплющую очі.

Переді мною — кабіна пілота. Металевий каркас, сотні кнопок, сенсорних панелей, що тихо світяться блакитним світлом. Поза склом — відкритий космос, нескінченна темрява, всіяна далекими зорями, що повільно миготять. У серці тремтить легке відчуття нереальності.

Перед очима з’являється вже звичне для мене системне вікно:

[Вітаємо, Астрея!]

[Ви — гравець симуляції CRR.]

[Поточний статус: “Початок гри.”]

[Мета: виконуйте завдання, досліджуйте космос та рятуйте цілі Галактики. Лише так ви зможете повернутись до реальності.]

Але я не звертаю уваги на слова комп’ютера. Мої думки зосереджені на іншому.

Де він? Де Ейдос?

— Не залишай мене… — звучить голос у голові, чіткий, як постріл.

— Якщо не дістанешся мені, то не діставайся нікому…

Пам’ять зірвалася на шматки. Пульс пришвидшився. Я бачу його: блиск пістолета в руках одного з любовних інтересів, спалах, біль, крики, розриви темряви… і Ейдоса в моїх обіймах на холодній підлозі.

Він закрив мене від кулі.

Я затримую подих і шукаю чоловіка поглядом. Серце стискається, тіло напружене, руки тремтять. Невідомо, чи це страх, чи надія.

Я підіймаюся з крісла.

Двері кабіни пілота відчиняються з тихим шурхотом. Металеві, зі скла та сталевих рам, вони рухаються плавно, майже непомітно, освітлюючи кабіну холодним білим світлом. Вузькі, з двома сенсорними панелями по боках, двері злегка прослизують убік, розкриваючи простір переді мною.

І він тут. Ейдос.

Без слова, без гучного жесту. Він просто стоїть у проєкції світла, а я відчуваю — він справжній.

Я кидаюся до нього. Притискаюся, щонайтісніше, обіймаю, ніби можу втримати його лише так. Сльози стікають по щоках, руки стискають його плечі, серце б’ється шалено. Він обіймає мене у відповідь, і на мить все всередині зупиняється.

Відриваюся від нього лише на мить, щоб подивитися в його очі.

Вони справжні. Живі. Мовчазні, але сповнені того самого спокою, який завжди допомагав мені тримати себе.

— Ти… ти справді тут? — ледь вимовляю, намагаючись не втратити рівновагу.

Він киває, посміхаючись крізь напруження:

— Так, Айне. Я тут. Все під контролем. Ми на крок ближче до перемоги.

За його обличчям й не скажеш, що він бреше. Для повернення у реальність, треба пройти п’ять ігор, залишившись живими до повернення у фінал. Якщо бодай хтось з нас не доживе до фіналу, серія перемог обнулюється й прийдеться починати спочатку.

І от хто мене змушував доводити цей проєкт до фіналу й використовувати як рятівну соломинку? Тепер саме через мене ми застрягли в ігровому просторі, стибаючи з однієї гри в іншу. І що найбільш капостне — то це те, що всі вони в різниж занрах та сетингах. Неможливо передбачити, в яку гру ми потрапимо наступною.

Але оскільки це все лайно пов’язано з моєю свідомістю, то заспокоює лише одне: всі сюжети — це те, з чим я вже знайома: дитячі казки, підліткові романи, улюблені серіали… Саме на основі них будуються усі ці ігри. І навіть гадати не хочу, що буде, якщо вони закінчаться раніше, ніж ми досягнемо серії з п’яти перемог.

Системне вікно блимнуло переді мною ще раз, оповіщаючі про забаганки Гри.

[Нове завдання: ознайомитися з кораблем та підготоватися до польоту.]

Я затамовуєм подих.

Тобто я маю виконати роботу пілота? Але ж я не вмію керувати космічним кораблем!

[Ваша роль — пілот та засновниця Ковчегу Астреї. Будьте рішучіше — і все обов’язково вийде.]

Я обертаюся до Ейдоса.

— Що мені робити? — питаю тихо, бо навіть ці слова звучать дивно в цій тиші.

— Що там пишеться?

— Цього разу ти не бачиш сповіщень?

— Раз на раз не приходиться, — потис він плечима. — Ти не гірше за мене знаєш, наскільки непередбачувані забаганки цієї клятої гри.

Я видихнула, намагаючись зібрати думки.

— Ух… Коротше, я маю підготувати корабель до польоту. Але як то зробити? З чого почати?

Він посміхається крізь легкий сум, немов розуміючи моє відчуття повної безпорадності:

— Почнемо з малого. Напевно. Панелі перед тобою — це серце Ковчегу. Сенсорні дисплеї, датчики, контроль над енергетичними вузлами… Торкнися першої вкладки, де показано стан життєвих систем. Просто спробуй.

Я підходжу ближче, долоні ледь торкаються холодного скла сенсорної панелі. Лише дотик, а серце вже б’ється шалено. На екрані з’являються лінії енергетичних потоків, відблиски кабельних вузлів, стан двигунів і систем життєзабезпечення.

— Окей… — пробую вимовити, але виходить лише тихий хрип. — А далі?

— Далі — перевірити всі вузли. Один за одним. — Ейдос тихо кивнув. — Не бійся. Помилки тут не фатальні… поки що. Можливо.

Я глибоко вдихнула. Зробила перший крок. Пальці ковзають по панелях, ледь торкаючись кнопок. Кожен рух — як перший подих у новому житті.

І раптом відчуваю, що навіть у цьому холодному металевому космосі, у серці симуляції, я не одна. Адже він поруч. Він не відпустить.

І це дає силу рухатися вперед.

— Була не була… — пробую я, зітхаючи і намагаючись збирати усі хвилювання в кулак. — Але добре, що хоча б хтось з нас надавав перевагу науковій фантастиці. Ти хоча б якесь уявлення маєш, як діяти, чи не так?

Ейдос трохи усміхається, нахиляючись ближче:

— Уявлення? Мабуть, більше ніж у тебе, — каже він тихо. — Але навіть я ніколи не бачив те все в живу. Про керування взагалі мовчу.

Я ковзаю пальцями по сенсорних панелях, і кожна кнопка, кожен дисплей відгукується легким світінням. Мерехтливі лінії двигунів, стан життєвих систем, датчики енергетичних потоків — все одночасно й одночасно лякає.

— Тобто… я маю перевірити всі вузли? — питаю, намагаючись озирнутися, аби нічого не пропустити.