Потраплянка навпаки (розповідь)

– Ну не вірю я в ці ваші фантастичні світи! – призналася я.
– Вони не фантастичні, вони фентезійні, – спокійно виправив мене хлопчина, який був молодшим за мене років на тридцять, а то і всі сорок. Здається, звали його Клин.
– Немає різниці, – махнула я рукою.
– У фентезійних світах живуть незвичайні раси та тварини.
– Це ж які?
– Феї, мавки, водяні, дракони, русалки, – почала перераховувати дівчина, загинаючи пальці на лівій руці. Дівчину звали Аля. – Перевертні, орки, гноми, вампіри, – дівчина перейшла вже на праву руку. – Ну, і ельфи, на останок, – великий палець правої руки приєднався до решти, утворивши маленький кулачок.
«І чому «ну і» відноситься саме до ельфів, а не до мавок чи до вампірів? І чому «на останок»?!» – подумала я і пильно подивилася на дівчину. Аля дещо знітилася.
– Зрозуміло, – протягнула я.
– Ну а як тобі ельфи? – запитала Аля, коли я втратила до неї інтерес.
– Це з якої точки зору? – вирішила уточнити.
– Як чоловіки, вони тобі подобаються?
– О так, подобаються, – чесно зізналася я, уявляючи темноволосого красеня ельфа з довгими загостреними вухами.
– От бачиш! – збирався підловити мене хлопчина.
– Що бачиш? Де вони твої ельфи? – я озирнулася довкола. – Немає їх тут! А отже і пожитку з них ніякого. З цього і виходить, що потрібно самій вирішувати свої проблеми.
«Друзі» захитали головами, погоджуючись зі мною.
До діла, з «друзями», з якими ось вже другу годину сперечаюся з приводу існування інших світів, познайомилася я нещодавно. Вирішила я додому іншим, коротшим шляхом повернутися. Повернулася. Тепер сиджу і дивуюся, як так вийшло, що я сучасна бізнез-леді зв'язалася з цими двома любителями фентезі. Хоча до них, а точніше до Клина, більше підійде слово «професіонал». Так от, замість того щоб пройти повз, я взяла і запросила їх до себе додому, і тепер п'ю з ними чай на своїй невеличкій, але затишній кухні, і веду розмови про ельфів.
– А ви уявляєте, як важко доводиться тим людям, які потрапляють до фентезійних світів, – тяжко зітхнув Клин.
Я прислухалася до його слів, розуміючи, що якась частина розмови промайнула повз мене.
– Іще б, – підтримала його дівчина. – У їхніх світах одні найманці, які зі зброєю наготові тільки й чекають отаких роззяв в темних закутках.
«Ніби тут по іншому», – подумала я, відпиваючи чаю.
Чай, до речі, дуже смачний придбала: зелений з чабрецем, м'ятою та краплинкою меду. Володіє заспокійливим ефектом. Навіть не шкода часу витраченого на дорогу в інший кінець міста.
– І як звичайним сучасним людям пристосовуватися до життя у середньовіччі? Там же нічого немає! – журилася Аля.
– Ну не скажи Алька! Це ж не наше середньовіччя. Там у них магія розвинена, тому всі потреби вирішуються за її рахунок.
– Але ж магія є не у всіх! – не вгамовувалася Аля. – А що робити звичайним людям?
– Є накопичувачі магії, якими може користуватися будь-хто.
– Вони грошей вартують. І взагалі, як вони там живуть без Інтернету та соціальних мереж?
– Ох, Алька тобі лиш одні соціальні мережі в голові, – пожурив дівчину Клин. – Тут потрібно брати вище, у них життя зовсім інше, їм не потрібні ніякі мережі!
– І зовсім не одні соціальні мережі, – образилась Аля.
– А ти чому мовчиш? – запитав Клин і пильно на мене подивився.
«Невже помітив?» – захвилювалася я, і відповіла йому таким же пильним поглядом.
А Клин цей нівроку. Тільки ім'я безглузде, а може зовсім це і не ім'я. Виглядав він років на двадцять – двадцять п'ять, темне волосся, смаглявий. І чому йому ці фентезійні світи спокою не дають? А ще й дівчину на них підсадив.
Клин тим часом відвів погляд.
«Не помітив», – промайнула думка.
– Ну …, – не витримав хлопчина мого мовчання.
– Аля права, Інтернет це справді класна річ, – підтримала я дівчину. – Тут можна знайти все що забажаєш.
– Ох ці дівчата! – Клин підвів очі догори, – Боже, за що це мені!
Ми з Алею лише посміхнулися.
– А якщо серйозно, я тебе не за Інтернет запитував, – сказав Клин, миттю ставши серйозним.
Тепер на мене дивилася ще й Аля.
– Ну чому ви так дивитеся? Не вірю я у все це! – продовжувала я своє. – От хоча б взяти переходи в інші світи. Думаєте все це так просто? Еге.
Для підтвердження своїх слів я пройшла в коридор та підійшла до шафи. «Друзі» пішли за мною. Я відчинила двері і, розсунувши в сторони вішаки з одягом, постукала по задній стіні шафа.
– Бачите? Немає там ніякого переходу в Нарнію!
– Виходить, в Нарнію ти віриш, а в інші світи ні? – зауважила дівчина, повернувшись на кухню.
Я закотила очі. Ну що з ними поробиш? Ну так, грішна. Подивилася я від безвиході зовсім нещодавно і це кіно. Хто ж знав, що там все так просто буде. Але, що зроблено то зроблено. А кіно до речі зовсім нічогеньке.
– Але ж люди якось потрапляють в інші світи? – не вгамовувався Клин.
– Іще б. Шукають пригод на свою голову, от і знаходять їх, – з сумом повідомила я.
Аля здивовано подивилася на мене.
– Це я про те, що дурнів всюди вистачає, – пояснила я.
– Думаєш, що тільки дурні в інші світи потрапляють? – зацікавився хлопчина.
«Були б розумними, сиділи б зараз вдома, та пили чай зі смаколиками», – подумала я. Що власне я й робила зараз, але легше від цього не ставало.
– Всі ми трішки дурні, – пояснила я Клину.
Про мою категоричну позицію «що фентезійних світів не існує», схоже, мої нові знайомі вже забули.
– Ну не кажи, – образився Клин.
– І що ти пропонуєш? – підвела я розмову до теми, що мене цікавить.
– Про перехід через шафу ти вже знаєш, – помітила Аля. – В Нарнію можна ще потрапити через картину, – повідомила дівчина.
Цей варіант я відкинула одразу.
– Дзеркало! – згадала дівчина про Алісу.
– Ти ще запропонуй до кролячої нори впасти, – хмикнула я.
– Не потрібні ніякі кролячі нори! Це все дитячі казки! – вступив в розмову Клин, і з докором подивився на Алю. – Існують магічні портали!
– Портали? – пожвавішала я, і щоб не видати свої хвилювання, схопила чашку і відпила чаю. – Можливо ти ще скажеш що у тебе в друзях, зовсім випадково, є темний чаклун? – запитала я, додавши в голос трохи скепсису.
– Ну, не темний і не зовсім чаклун, – зам'явся хлопець, – але він дещо вміє.
– Познайомиш?
Ми б ще довго так сиділи, але аргументи в обох сторін закінчилися, як і торт, який принесли мої «друзі». На тому і розійшлися, пообіцявши зустрітися знову.
Я склала брудний посуд в мийку. Втомилася, сил взагалі немає, завтра помию.
Дістала з полиці свій записник, в коричневій тисненій обкладинці, і, незважаючи на втому, зробила звичайні відмітки.
«А ці двоє нічого так. Що ж, вечір не пройшов марно. Необхідно з ними зустрітися ще, адже Клин обіцяв познайомити з чаклуном. Хоча цей «чаклун» може видатися і близько не чаклуном, але чого на світі не буває. А поки що доведеться робити все самій. Як і раніше. А завтра ще й на роботу. Ну, нічого, прорвусь».
Переодягнувшись у легкий халат, я пройшла у ванну. З величезним задоволенням розплела товсту косу і нарешті розправила свої довгі вуха. Подивилась у дзеркало. Звідти на мене дивилася молода втомлена ельфійка.
– Їм, бачите, важко вижити у фентезійному світі! Ви думаєте, нам легко у вашому?