Частина 3

Опинившись з іншого боку порталу, ми вийшли в великій залі, з високою стелею, купою якихсь арок,  де навіть квіти по кутках стоять. А нічого у них тут, досить гарно все облаштовано, й відчувається та сама середньовічна атмосфера яку я люблю. Мені подобається.

Проходячи повз, брюнетик штовхнув мене плечем, і сказав: 

– Чого застигла малявка, ходімо давай, тобі ще до ректора треба. 

От бевзь, ну, нічого, нічого, я помщуся, і помста моя буде страшною. Від передчуття тієї самої "страшної помсти", на обличчі з'явилася кровожерлива посмішка, добре що хлопці вже відійшли на пару кроків вперед, та не бачили цього, а то б уже петляли звідси, як найдалі. Погладила Анейру, що на диво спокійно сиділа в мене на руках, наздогнала хлопців, й підлаштувалася під їхній темп.

Вийшовши з телепортаційного залу, так я для себе назвала місце в якому ми щойно були,  й побачила  купу хлопців. Вони були всюди, куди не глянь, й чомусь всі вони вилупилися на мене з однаково-здивованими обличчями. І чого так дивляться? Наче дівчину вперше в житті побачили.  Потроху оглядала коридор, яким ми проходились, і він вражав своїми великими, панорамними вікнами, аж до самої стелі, картинами якихось професорів на стінах, зеленими вазонами рослин.

Замислилась про кількість декору в цій академії в цілому, й не помітила, як ми прийшли до кабінету ректора. Зупинилися біля дверей, блондинчик постукав, та  дочекавшись відповіді, відчинив двері пропускаючи мене вперед, і ми увійшли.

З-за столу на нас глянув зеленоокий чоловік, з рудим волоссям, що вільно спадало на його плечі. Який красень. Невже це  світ красунчиків? Чи я щось не так розумію?

– Пане ректор, за виданими нам координатами, ми не виявили жодного хлопця з ім'ям Олександра Світлицького. Тільки ця дівчина. - Відзвітував брюнетик, і вказав на мене кивком голови.

– Ми вирішили взяти її з собою, і вже тут розібратися в цій ситуації. - А це вже блондинчик продовжив.  Мене ще раз оглянули зелені очі глави закладу, і він кивнув.

– Зрозуміло. Скоріш за все, це помилка секретаря, і він не правильно зрозумів хранителя. Що ж. Ласкаво просимо в Академію Магії імені Шона Великого. Мене звати Даніель Дарільський, ви можете звертатися до мене з будь якими питаннями, за потреби.

– Добрий день! Мене звати Олександра Світлицька, приємно познайомитися. 

– Що ж, от і познайомилися. Присядьте, поговоримо.  - Сказав чоловік оксамитовим ледь хрипкуватим голосом.

Я підійшла до стільця, що стояв навпроти ректорського стола, і сіла. Хлопці ж, так і  лишилися стояти позаду мене, з обох боків, як наглядачі якісь. 

– Хранитель, ми також називаємо його серцем академії, розподілив вас на факультет бойових магів, але там здебільшого навчаються хлопці. - Читаючи якісь папери, що тримав в руках, сказав ректор. - На жаль, ми не можемо йти проти волі хранителя, тому ви будете там навчатися. Якщо хочете, звісно ж.

– А чому на факультеті тільки хлопці? - Це питання не дає мене спокою, а ніхто так і не відповів.

– Так склалося, що ніхто з дівчат не хоче навчатися на бойовому факультеті, і більшість обирає цілительство, артифакторику, або ж зіллєваріння. Прямої заборони немає, просто вони не  вважають цю спеціальність хорошим вибором для подальшого життя. Шукають, щось менш складне.

Хм. Підозріло якось, а чому тоді я тут?

– Так ви ж сказали, що обирає хранитель? - Здається я спіймала когось на брехні.

– Так, хранитель обирає найбільш слушний за рівнем магії факультет, а остаточний вибір за вступниками.

– Тобто, якщо мені заманеться навчатися на артифакториці, ви мене переведете? 

Пауза. Якась підозріла тиша виникла після мого питання.

– Тут теж не все так просто. 

– Ага! тобто ви мене обманули!

– Не сказав би, що саме обманув. Справа в тому, пані Олександро, що ви звісно ж можете зробити вибір, але хранитель буде не задоволений, що його рішення не взяли до уваги. І він може трошки псувати вам життя.

– Тобто? І ви нічого не зможете з ним зробити? Невже на нього не можливо якось вплинути? - Погана вимальовується перспектива. Все таки, ілюзія вибору, справжнім вибором не є. Хоча й бойовою магинею бути не так погано. Напевно...

– Тож, що ви вирішуєте? - Після невеликої паузи, ректор скріпив долоні, й поклавши на них підборіддя, питливо глянув на мене.

– Хм... Я згодна навчатися саме на цьому  факультеті. - Повільно промовила я, відчуваючи, що все таки є тут якийсь підступ. Але ж і зробити поки що нічого не вийде. Якщо я хочу тут навчатися. "А я хочу?". "Так, звісно! ти ж про це  мріяла!".

– Чудовий вибір! Тоді вітаємо вас, на найкращому факультеті. Гадаю, ви не будете проти, якщо вас поселять в окремій кімнаті, щоб не вас ніхто не бентежив. 

– О, дякую що ви підняли цю тему. Бо, я якраз думала, як би вас попросити поселити мене окремо, адже житиму не сама, а з вихованицею. І Анейра, знаєте, не дуже любить сторонніх. 

Почувши що про неї говорять, хвостата подруга визирнула з-під моєї руки, й м'явкнула.

– Я так розумію, це вона і є? - запитав Даніель.

– Так, це вона. Сподіваюся, ви будете не проти, якщо вона житиме зі мною?