8 (4)

Сором мимоволі опалив груди, коли я заскочив в одну з ніш в коридорі. Студенти часто переховувалися тут, аби цілуватися абощо.

Краще б я теж сюди з такими намірами поліз, чесне слово, а не зі змією, що наповнювалась некромантією прямо в руках.

– Радий бачити, що ти знайшов мою змію, – холодний голос Едварда не застав мене зненацька, я вже встиг виставити захисний купол, аби нас не почули, в це єдине, в чому я встиг підготуватися. – Було б неприємно, якби я не зміг поспілкуватися з любим другом знову тільки тому, що він не відповідає на виклик за допомогою попередньої змії…

Я залишив її в кабінеті.

– Мені здається, минулого разу ми вже все достатньо добре обговорили. – холодно мовив я. – І у нас нема потреби повертатися до діалогу. Ти вважаєш інакше? Що ж, мені дуже шкода, але нічим не можу зарадити.

– Ти продовжуєш пручатися невідворотному, Ольєре?

– І що саме ти вважаєш невідворотним?

Змія трохи нагрілась у мене в руках.

Голос Едварда звучав пихато і самовпевнено. Останнім часом він став сильнішим, і я не можу сказати, що вельми цьому зрадів. Якби моя воля, я б взагалі позбавив Едварда дару і…

– Прихід нашого бога, Ольєре. Дай здогадаюсь, зараз ти думаєш, що дарма не здолав мене тоді, коли міг, правда?

Я заскрипів зубами. Едвард достатньо добре мене знав, аби правильно розуміти, що за думки крутяться в моїй голові. На жаль.

– Але зараз тобі б вже не вдалося. Я став набагато сильнішим, ніж був раніше, – продовжував  тиснути колишній товариш. – Ти міг би впоратися зі мною тоді, але не зараз. Слід було слухати батька. Він бачив в тобі величезний потенціал. Ніхто з нас не дотягувався до тебе, Ольєре, але ти спинився в розвитку. Я чув, ти сам маєш сина, і він навіть отримав драконяче благословення. Знаєш, цей юнак міг би багато чого змінити для некромантів, якби приєднався до нас…

– Якщо ти зачепиш мого сина, Едварде…

– То що?

– То я дістану тебе з-під землі, і тоді ти дізнаєшся, спинився я в розвитку чи ні, – процідив я, навіть не намагаючись більше стримати гнів. – Ти побачиш, чи став я слабким, як тобі видається, і чи варто тобі кидати мені виклик. Тож дуже не раджу припускатися таких помилок.

– Що ж, якщо мені доведеться змусити тебе діяти, я звернусь до цього способу, – розсміявся Едвард. – Радий бачити, що не втратив своєї юнацької палкості.

Я заскрипів зубами. Не слід було зриватися та показувати, що мене все ще можна було зачепити. Едвард не мав би знати про те, що я відчуваю. Не мав би знайти шпаринки у моїй броні і намагатися вдарити по синові.

Нехай навіть не сподівається, паскуда, що він дотягнеться до Анрі. Малий не матиме жодного стосунку до «спадщини», яку лишив його клятий, на щастя, мертвий вже дід.

– Що тобі потрібно зараз? – спитав я.

– Я лише показую тобі, що можу дотягнутися до кожного, хто мені потрібен, і стіни академії для мене не перешкода.

Що ж, про це можна було здогадатися вже тоді, коли Едвард проліз у палац. Він набагато краще захищеніший, ніж кофледнська академія, але змія там була, очікувала на мене, клятий «привіт» з минулого.

– І нащо тобі це робити? Ти ж не просто так витрачаєш магію, аби ми побалакали, чи не так?

– Приєднуйся до нас.

– Нізащо, – відказав я.

– У мене буде для тебе подвійна мотивація, – всміхнувся Едвард. – Зараз я зроблю дещо, що ти зможеш вирішити винятково з моїм втручанням, і ніяк інакше. Це торкатиметься людини, точніше, ельфа, що тобі дуже і дуже важливий, як я можу зрозуміти…

– Я вже сказав тобі, що ти пожалкуєш, якщо посмієш торкнутися мого сина, Едварде.

– Для зв’язку скористайся іншою змією.

Луска почала розповзатися у мене під пальцями. Мить – і змія попелом осипалась під ноги, а я вистрибнув з ніші. Тіло тремтіло від нервової напруги, походження якої я пояснити не міг. Відбувалось щось погане.

В повітрі пахло некромантією. Я добре знав цей нудотний запах: коли використовуєш надто багато магії, він липне до шкіри, і потім його не позбудешся ще тижнями.

Врятує тільки світла магія.

Проте смерділо не з ніші. Ні…

З аудиторії.

Дарина. Едвард погрожував не Анрі, а їй, коли говорив про дорогого мені ельфа. Ельфійку. Я не повинен був лишати її одну.

Я кинувся назад до зали практики – але запізно. До дверей лишалось якихось кілька метрів, коли всередині прогримів вибух, а назовні повалив густий чорний дим. Я помахом руки відчинив аудиторію і сахнувся.

Всередині все палало. Пробратися в аудиторію було неможливо. І вийти з неї також…

Дарина застрягла в полоні полум’я, і це за умови, якщо вона ще притомна. Якщо ще жива.