8 (1)

Ольєр

Я завжди відчував легке почуття провини, розповідаючи студентам ази некромантії. Для багатьох студентів з темним даром це був обов’язковий курс, представники світлої частини могил відвідувати його за власним бажанням. Звісно, для різних груп я розповідав різне, комусь важливо лише визначати стандартні закляття і, можливо, вміти говорити з мертвими, іншим треба повноцінно освоювати дар.

Але мене повсякчас не покидало відчуття, що я роблю велику помилку, і не можна дозволяти навіть тіні некромантської сили торкатися нормального життя людей. Звісно, від того, що я сховаю силу якнайдалі і обмежу доступ до неї всіх пересічних студентів, вони не перестануть володіти чарами смерті…

Зокрема, мій син.

Однак, позбутись думки, що нашого дару не мало б взагалі існувати. Мій батько робив чимало поганих речей, достатніх для того, щоб я сам сторонився некромантії, як чогось глибоко порочного. Чи варто дивуватись тому, що мені важко навчати їй інших?

– Пане професоре? – почувся стривожений голос з самого кінця аудиторії. – А що робити, якщо воскресла тварина не кориться наказам?

Я зітхнув. Що ж, іноді «важко» буває не лише тому, що я не можу впоратися з власними моральними виборами, а тому, що студенти у мене різноманітні.

Зараз я читав спецкурс для майбутніх випускників: використання некромантії у слідчій та військовій справі. Дисципліна, обов’язкова для бойових магів. Попередні роки вони вчилися, як знешкоджувати і нищити зомбі та інші активні прояви некромантії. Зараз вчаться використовувати не-мертву дрібноту для шпигунства, допитувати мертвих, причому не тільки людей, зчитувати спогади…

Кожен повинен розуміти, як йому послужити Кофленді, якщо знадобиться розслідувати якусь справу чи опинитися на полі бою.

Темою сьогоднішнього заняття було оживлення і використання дрібних гризунів та плазунів. Студенти намагалися «підняти» мишей та підслухати з їх допомогою секретну розмову. Здебільшого у всіх виходила лише перша половина, і лише найкращі справлялись і з другим завданням. Але неслухняна тварина – це щось нове.

– Кого ви підіймали? – похмуро спитав я.

– Мишу, – пояснив хлопець, мимоволі втягуючи голову в плечі. Здається, він розумів, що щось зробив не так, але поки не міг втямити, що саме. – Але вона не виконує зовсім ніякі накази, лорде Ольєре. Жоднісінькі, щоб я їй не говорив!

– Гм.

– Напевне, я вклав забагато темної сили, і миша тепер перетворилась на усвідомленого мерця! – видихнув він перелякано. – А що, як я випадково створив ревенанта?! Цю мстиву потвору!

– Господи боже претемний Лі, – простогнав я. – Колись мене вб’є їх тупість, і я сам стану ревенантом, що повернувся, аби помститись тим, хто довів його: поганим студентом… Алане, хіба ви використовували закляття, які створюють ревенантів?

– Я ж не знаю тих заклять, може, і використовував, але сам цього не зрозумів. У мене потужний родовий дар, хтозна, як саме він проявився цього разу! – зітхнув студент. – Щоразу, намагаючись зробити просту дію, я  відчуваю, що тіло вимагає від мене задіяння страшніших, гірших чарів, і, можливо, зараз воно знов підвело мене! Важко бути спадкоємцем могутнього роду.

– Дуже, – кивнув я. – Тільки я не думаю, що це ваш випадок, шановний. Покажіть-но мені свою мишу.

– Вона втікає, я не можу їй наказати…

– Руками візьміть і передайте сюди, – я підійшов до студента.

Бідолашний гризун, забачивши мене, спробував дати драла, але від досвідченого некроманта і викладача так просто не втечеш. Я спіймав мишу за хвіст, підняв її, поклав собі на долоню і замислено оглянув. Тваринка перебирала лапками і навіть спробувала мене вкусити.

– Що ж. Ця миша не оживлена, – похмуро сказав я. – Власне, нічого не вдається і вона не слухає, тому що вона жива.

– О, Пресвітлий Валлоа! – вигукнув юнак. – Це виходить, що я оживив мишу?! О, мій потужний магічний дар остаточно виходить з-під мого контролю…

– Ні, це означає, – скривився я, – що ви принесли на заняття живу мишу, ймовірно, сплячу, і спробували воскресити її некромантським закляттям, а вона, бідолашка, прокинулась і втекла від вас. Де ви її взяли? Придбали у офіційного постачальника?

– Це дорого! Приніс кіт…

– І ви не відрізнили живе від мертвого, шановний «носій магічного дару»? – я ледь стримав бажання закотити очі. – А я-то думав, що мене уже ніщо не може вразити. Виходить, дуже навіть може. Кмітливість студентів, як завжди, на рівні…

В мене було ще дуже багато коментарів до горе-студента, але, на щастя для нього, та й для моєї нервової системи, в двері постукали.

– Куди ви? – сполошився студент. – А миша?

– Вона тепер житиме в мене, ви не заслужили на її увагу, – похмуро кинув я і визирнув в коридор. – О. Дарино?..

– Нам треба з тобою серйозно поговорити, – струснула волоссям вона. – Негайно.

Я не встиг і слова промовити, як миша, побачивши перед собою таку манливу світлу дівчину, явно безпечнішу за некроманта, здійснила карколомний стрибок і, вчепившись кігтиками в сукню Дарини, полізла кудись до вирізу, маючи намір сховатися в декольте.