7 (3)

Варто було решткам останнього заслону від молодих магів опинитися на підлозі, як звідти потоком вилетіло одразу кілька потужних магічних зарядів. Я зустріла їх холодним розлюченим поглядом. Будь-яка нормальна людина налякалась би і, ймовірно, сахнулась, подумки молячись, аби її забрали звідси подалі, але я – не зі слабкодухих. Я ще застала ті часи в школах, коли на хімії проводили реальні досліди, а підпускали до них лише відмінників.

Людина, яка в тринадцять років виявилась єдиною, кому довірили пробірку з кислотою, щоб проводила кляту реакцію, не може боятися нещасної вогняної кулі.

– В ваших інтересах зараз дуже детально пояснити мені, що тут відбувається, – процідила я, роблячи крок вперед. – Тому що хвилина – і я перестану запитувати пояснення, а просто викличу лорда де Роана, і нехай він сам вирішує, кого з вас треба відрахувати, кого звільнити, а кого відправити до місцевої в’язниці!

І – о диво! – наступна вогняна куля, що летіла прямісінько в мене, звернула по дорозі. От, коли є правильна мотивація, всі одразу починають діяти, виходячи з питань власної вигоди.

Одразу позбавляючись бажання вбивати своїх колег магічними сплесками.

Дивовижний, між іншим, ефект, дуже його люблю.

– Отже? – запитально вигнула брови я. – Пояснення будуть, чи мені вдаватися до більш радикальних дій?

Викладач, літній чоловік з сивою бородою, осінив себе священним знаком.

– Леді Аулін! – вигукнув він. – Присягаюся, я тут абсолютно, цілковито ні до чого! Я непричетний до цього кричущого порушення дисципліни. Це лише заміна! Заняття мала проводити леді Марісоль, однак вона попросила мене побути тут, зі студентами, всього-на-всього кілька хвилин, і відійшла…

– Куди? До праотців? – уточнила я, запитально вигинаючи брови. – Бо я не бачу жодної іншої достатньо поважної причини.

Все-таки, в своєму житті я достатньо настраждалась від навчального відділу, аби не відчувати ані крапельки співчуття до місцевих викладачів. Профдеформація, так би мовити. Мене не жаліли, от і я не планувала.

– Леді Марісоль повернеться за кілька уроків, у неї виявились термінові справи… В місті. Я, на жаль, не знаю, які. Але, леді Аулін, леді Дафно, любонько, – чоловік склав руки в молитовному жесті, – я нічого не можу з ними зробити. Вони бойові маги, а я лиш скромний викладач теоретичних засад магії. Здебільшого працюю з неініціалізованим даром. Я не можу дати їм раду. Дуже прошу вас, – професор оббіг мене, – залиштесь з ними. Я не здатен дати їм ради на бойовій практиці!

А то я здатна! Але щось мені підказувало, що варто визнати свою слабкість вголос, як наступна вогняна куля одразу ж полетить мені в голову. Не можна показувати, що ти чогось не можеш, при студентах. Вони народ хижий, небезпечний, і взагалі, пусти свиню під стіл, кліпни двічі, і вона вже рохкає в твоєму ліжку, качаючись на шовкових простирадлах. Жодних послаблень не буде.

– Дуже цікава ситуація, – процідила я. – Що ж, гаразд. Лорде…

– Мейсон.

– Лорде Мейсон, думаю, я можу провести цю бойову практику. А ви повертайтесь до виконання своїх професійних обов’язків. І ще одне. Леді Марісоль просила про заміну на кількох заняттях? Думаю, я з задоволенням зачекаю її і заміню на інших заняттях також.

Мій голос так і сочився отрутою, і, звісно, це не означало нічого доброго для бідолашної Марісолі. Зате Мейсон радісно кивнув, явно мріючи якомога скоріше покинути мою компанію і забратись від студентів куди подалі.

Я провела його поглядом, тоді повернулась до студентів і холодно поцікавилась:

– Часто у вас практика проходить саме так? З заміною і спробами знищити академічне майно? Чи при леді Марісоль ви поводитесь так само?

В аудиторії панувала тиша.

– Отже, часто і так само, – підсумувала я. – Що ж, представлюсь, я – леді Дафна Аулін. Можна просто професорка Аулін, якщо забажаєте. Я – проректорка з навчально-виховної роботи…

– І ректорська підстилка, ага, знаємо, – буркнув хтось з останньої парти.

– …Та дуже люблю студентів, у яких на все знайдеться свій мудрий коментар. Ось ви, наприклад, – я підійшла до останньої парти, звідки долинав голос. – Як вас звати, шановний?

Всі знають, що нема україномовної лайки страшнішої за «шановний», сказаної правильним тоном. В Кофленді це правило, вочевидь, теж працювало, бо дівчина піднялась, виструнчилась і назвала своє ім’я:

– Леді Маргарет Керрі.

– Леді Керрі, дуже приємно познайомитись, – кивнула я. – Тож, оскільки ви у нас особа ініціативна, то прошу, до дошки. Відпрацьовуватимете захист.

– Який захист?

Я повернулась до столу, перегорнула кілька сторінок записів, турботливо залишених Мейсоном, переконалась, що сказала все правильно і задоволено підсумувала:

– Захист від вогняної кулі, звісно. У вас позначено в програмі, що ви маєте вміти це робити. Звісно ж, за технікою безпеки, вас підстрахують магічні артефакти. Якщо тільки, – я примружилась, – ви їх не знищили і не вивели з ладу. Проте тоді ви в цьому зізнаєтесь. Зізнаєтесь же, так?