7 (2)

Це було… Несподівано і дуже гаряче. Ще вчора ввечері я відігрівала абсолютно крижаного некроманта, а тепер він відверто палав у мене під долонями. Мої пальці вп’ялися в комір його сорочки, не даючи чоловікові відсторонитися, Ольєр тихо, ледь чутно загарчав, зуби зачепили мою нижню губу, прикушуючи її – не боляче, а дражливо. Я відповіла тим самим, захлинаючись його диханням, його пристрастю, близькістю, якої зовсім не чекала.

Ольер штовхнув мене, притиснув до ліжка. Вуста ковзнули по лінії підборіддя, змістились на шию. Тепер я вже обіймала його, а не просто стискала тканину. Пальці зарилися в густе темне волосся ельфа, ковзнули по кінчику вуха, і він не стримав стогону.

– Господи боже Претемний Лі, – прохрипів мені на вухо Ольєр, нарешті розриваючи поцілунок.

– Я волію, щоб в ліжку зі мною не згадували інших чоловіків, – бовкнула я.

Він розсміявся, вперся ліктями в матрац по обидва боки від мене, нависаючи горою, і на вустах некроманта заграла ще підступніша усмішка.

– То ти ревнива?

– Дуже, – нервово розсміялась я, усвідомлюючи, що ми щойно зробили. Скільки я його знаю, неповні дві доби?

«Любов відчиняє будь-які ворота…»

Заткнися, боже. І я не бажаю знати, що ти піддивлявся за нашим поцілунком.

«В такі моменти я розриваю зв’язок, поки не зміниться тип відгуку по магічному каналу. У мене власне насичене особисте життя, чужого не треба».

Все одно заткнися.

– Пробач, – Ольєр не поспішав відповзати вбік. – Я не мав дозволяти собі зайвого. Це було абсолютно недопустимо.

– А як на мене, дуже навіть гарно вийшло, – ляпнула я і одразу прикусила язик. – Напевне, це дуже непристойно з мого боку, так?

– Не знаю. Можливо, я зобов’язаний одружитися з тобою після цього.

Він зі мною фліртував. Кажіть що хочете, але це був саме флірт, і очі Ольєра так хижо поблискували… Ну як він може виявитися лиходієм в моїй історії? Ні-ні-ні, я в це не вірю.

«Ми зійшлись минулого разу на тому, що твоє кохання врятує його і не дасть провалитися в темряву, хіба ні?»

Так, дуже хороший варіант, подумала я, торкаючись Ольєрових плечей, ведучи кінчиками пальців по шиї.

– Дарино, тобі краще цього не робити. Мені ще йти на роботу, – примружився Ольєр. – І знаєш, я уже дуже не хочу відпускати тебе до іншого світу, а ти продовжуєш створювати додаткові причини, чому б я не бажав тебе відпускати.

– А після того, як я виконаю своє призначення, мені хіба обов’язково треба буде повернутися?

– Та ні.

– Тоді, – не розумію, нащо кажу це, але слова самі собою злітали з вуст, і я не могла змусити себе змовкнути, – не бачу жодної проблеми, Ольєре. Ми дорослі люди. Тобто дорослі ельфи. В рідному світі мене тримають батьки і робота. Але з роботи можна звільнитися, якщо знайти місце деінде, а з батьками… Ти казав, я матиму можливість спілкуватися з ними? Бодай через фантома. Щось можна вигадати. Створи для мене причини лишитися.

Я не мала б його про це просити, принаймні, не так швидко. Але Ольєр був надто магнетичним, аби я могла пручатися цим емоціям. Він зачаровував мене. Сподіваюсь, не буквально, і некромант не риється зараз в моїх думках з хижим виглядом, роздумуючи, як би це використати дурну потраплянку в своїх підступних планах.

– Я подумаю, що я можу зробити, – підморгнув він. – Але, боюсь, зараз я вимушений вирушати на заняття. Воно за півгодини.

– А мені що робити?

– Ти – проректорка з виховної роботи, тож… поїж і спробуй перевірити, як проходять заняття? Можливо, зможеш виявити, що і де не так, поки в тебе нема власного навчального навантаження. Бо я, якщо чесно, просто не встигаю бувати в двох місцях одночасно.

– Гаразд, – погодилась я. – Перевірити так перевірити.

Звучало це нескладно. Я відпустила Ольєра, намагаючись не виглядати аж надто розчарованою від того, що він не затримався на довше, швиденько перевдягнулась у залишений ним одяг, стандартну викладацьку мантію накинула поверх сукні і вирушила на пошуки розкладу.

Коридори тут були плутані, але доволі скоро я змогла зрозуміти принцип розташування приміщень. Що ж, не так вже й складно, не гірше, ніж в моєму університеті.

Лекції проходили доволі жваво, і я навіть не стала заходити в аудиторії, лише постояла біля дверей. Але, спустившись на поверх, де розташовувались лабораторії, відчула, як щось мимоволі неприємно тягне в грудях.

Справа відбувалась бойова практика темного факультету. Лорд Чезаре, красивий брюнет з розкішними темними крилами – напевне, їх дуже приємно гладити, – щось демонстрував своїм студентам, вони смиренно повторювали. Наступною була аудиторія світлих. Інтуїція благала мене лишитись, не підходити, але я все одно змусила себе піднятися на їх поверх, підійшла до дверей, вирішивши, що спробую знайти в них якусь щілинку – так робив наш навчальний відділ…

А тоді двері вирішили всі проблеми за мене, бо буквально осипалися попелом.