7 (1)

Дарина

Я прокинулась під боком у Ольєра і першим ділом перевірила, чи зміг він все-таки відігрітися. Долоні були гарячими, щоки – теплими. Отже, все-таки тремтіти він перестав,

«Взагалі-то за законами жанру ти повинна перелякано викотитися з ліжка і обурюватися, що цей ельф уві сні простягає до тебе свої граблі», – уїдливо прокоментував Ліонель у мене в голові.

Пф! Невже я настільки схожа на екзальтовану дурепу? Поруч зі мною спить привабливий чоловік, якого названо моїм нареченим в цьому світі. Він повністю в моєму смаку, я в захваті від його гострих вух і не бажаю йому зла. З чого б то я сахалася? Тим паче, ми все одно спали разом.

«Знаєш, а мені подобається ця реалізація тропу одне ліжко, у тебе креативний підхід, Дарино, – пожартував Ліонель. – Трошки часу, і, можливо, ти врятуєш його силою справжнього кохання…»

Я замислилась. А що, так можна? Не дати Ольєрові ступити на шлях темряви, закохавши його в себе, і повести темного мага до світла просто завдяки тому, що я достатньо красива?

«За цим принципом працює більшість фентезійних романів, ні?.. Любонько, де б я був сам, якби не кохання? Найсвітліший Вед підтвердить, саме кохання відчиняє будь-які ворота».

Взагалі-то я думала, що нам їх треба зачинити, а не відчинити. Точніше, не дати тим воротам для початку утворитися…

– Ти мене так зацікавлено роздивляєшся, ніби роздумуєш, чи справді варто брати мене в свої наречені.

Я здригнулась, почувши голос Ольєра. Поняття не маю, коли він встиг прокинутись, але тепер замислено дивився на мене своїми темними очима, всміхався і явно запідозрив в якихось планах на нього, хоч, може, і не пов’язаних з різноманітними богами.

– Чом би й ні? – гмикнула я зрештою. – У нас же офіційно з тобою службовий роман, здається, не така вже й погана ідея втілити його в дійсність.

Ольєр вмостився зручніше, ліг на бік, підпер щоку кулаком і замислено гмикнув.

– Якщо, звісно, ти готова терпіти усі поганючі некромантські звички і ловити свого чоловіка в чужій труні…

– Зате не в чужому ліжку.

– Цікава розстановка пріоритетів. Хоча, якщо трактувати труну як…

– Ти цього не скажеш, – я притулила долоню до Ольєрових вуст. – Не смій.

Він вкусив мене за подушечку великого пальця, не боляче, а радше дражливо, і, коли я відсмикнула руку, нарешті шаріючись, нахабно заявив:

– До некромантських жартів теж доведеться звикати, а вони у нас доволі специфічні.

– Не існує такого некроманта, якого не можна було б перевиховати, повертаючи його гумор у загальноприйняті рамки.

– Яка наївна людина…

– Ельфина. Ельфійка? – я потягнулась до власних гострих вушок. – Буде шкода розстатися з ними і з тією тендітністю, яку вони мені подарували, при поверненні до рідного світу.

– Ти все-таки хочеш повертатися?

– Там все, що я знаю, і мої батьки, – я сіла в ліжку, не надто переживаючи, що Ольєр побачить мої напівоголені плечі. Нічна сорочка, яку він мені видав, куди більш закрита, чим значна частина літніх суконь, в яких я спокійно з’являються перед студентами. Хоча, нині таке студентство, що вони можуть не побачити навіть тролицю, якщо будуть надто захоплені своїми телефонами.

– А окрім батьків? – спитав Ольєр. – Якби ми могли забезпечити тобі стабільний зв’язок з ними звідси? Є ще хтось?

– Друзі, – знизала плечима я. – Здебільшого онлайн… Ти знаєш, що таке онлайн? – він запитально вигнув брови, тож довелось пояснити: – На відстані, і ми переписуємось через різноманітні засоби зв’язку, але не можемо особисто приїхати одне до одного. Ну, і робота. Я люблю свою роботу, хоч вона складна і низькооплачувана. Хіба ти кинув би справу всього свого життя просто тому, що десь запропонували кращі умови?

– Справа мого життя – це справа смерті, і я не можу її кинути, мій дар визначив мій шлях на увесь період мого існування. Іноді я починаю думати, що некромантія – як та отрута, іржа, що роз’їдає усе, що я маю, – зізнався Ольєр, і мені вмить стало шкода, що я взагалі підняла цю тему. – Тож так, я люблю силу, якою володію, але не знаю, чи хотів би займатися нею цілу вічність. Просто мені ніколи не давали вибору, можливості зупинитися на чомусь іншому.

Я взяла його за руку, повернулась до Ольєра обличчям.

– В тебе є дар, але це не означає, що ти можеш застосовувати його тільки одним чином. Він не диктує тобі, ким бути. Якби я вміла класно стріляти і бігати, я могла б стати військовою. Або біатлоністкою. Або поліцейською. А могла б, звісно, і кілеркою, якби вимкнула свою мораль. Ти теж не якийсь напівбожевільний культист, а тут, серед людей, навчаєш наступні покоління…

Рука з’їхала, не втримавшись на гладких простирадлах, і я впала прямо в Ольєрові обійми. Ось тепер – зашарілась, хоч ми і обіймалися уві сні. Він був не настільки близько тоді, а головне, не усвідомлював, що робить. Зараз же цілком свідомо обіймав за талію, долоні обпікали крізь зім’яту нічну сорочку.

Некромант дивився на мене цілу вічність, а тоді, явно відкинувши останню засторогу, підтягнув до себе впритул і палко поцілував.