6 (4)

Звісно, я впізнав цей голос. Звісно, не міг не впізнати. Скільки разів я чув вимовлені ним захоплені промови, а потім – отруйні насмішки в мій бік? Едвард, колишній учень мого батька, що так і не зміг перейняти усієї глибини його дару та шалено заздрив, що я народився в правильній родині. Не те щоб я вважав її правильною. Не те щоб мало значення, що там я думав.

Спочатку Едвард хотів, щоб з нас вийшли гарні друзі – або мій батько так хотів, і його вірний учень виконував всі накази. Але коли до хлопця дійшло, що це лише спосіб прив’язати молодого бунтівного некроманта, надто талановитого, аби його впустити, до батькового вчення, він швидко в мені розчарувався і назвав своїм головним ворогом.

Твій талант мав би належати мені, говорив Едвард під час нашої останньої розмови, коли моя сила притискала його до землі, а маги намагались згори обплести утримуючою сіттю.

– Справді, – погодився байдуже я, – давно. Я сподівався, що і не побачимося, і не почуємося навіть. Хіба ти не опинився у Лотмерській знаменитій в’язниці, з якої нема іншого виходу, окрім як на той світ?

– Хто, як не ти, повинен знати, що смерть буває не остаточною? Вона стає такою, тільки коли її визначить наш бог.

– Я не надто підкований в релігії, тож поняття не маю, кому ти зараз служиш.

– Бельсазарові, повелителеві смерті, – холодно відказав Едмунд. – І намагаюся зв’язатися з тобою, аби закликати і тебе до надійної співпраці.

– Як цікаво.

– Приєднуйся до нашої спільноти, Ольєре. Лотмер так багато забрав у тебе, що пора і тобі нарешті починати забирати у нього.

Я стиснув руки в кулаки.

– Мій дім тепер Кофленда, і я не збираюсь повертатися на колишні землі. Тим паче для того, щоб кидати виклики нашому сонцесяйному королівству.

– Яке мало не згубило твого сина, чи не так?

У Лотмеру було чимало недоліків, і ставлення до некромантів – один з них. З іншого боку, почасти я думав, що це навіть виправдано. У мене було доволі мало колег, яких розумна істота при здоровому глузді допустила би бодай до чогось.

До правління, просто до вільного життя та користування своєю магією.

– Мій син зараз в безпеці, і я не розумію, чому взагалі веду з тобою цю розмову. Ти підкинув змію та вівтар в королівський палац лише для того, щоб зв’язатися зі мною?

– Ми виконували одне маленьке завдання на замовлення місцевої аристократії.

– Ми?

– Мої учні і я, звісно, – Едвард зараз всміхався. – Я вирішив, що залишу тобі подаруночок, і ти здогадаєшся зв’язатися зі мною. Я можу видати тобі замовника, до речі. Чув, ти дружній з королевою та королем, розкажеш їм, хто саме намагається під них копати. Приєднуйся до нас, і вся потрібна інформація буде в твоїх руках.

Я спохмурнів ще більше.

– Приєднуватися до кола твоїх учнів? Ти пропонуєш мені місце у якійсь некромантській академії? – поцікавився я насмішкувато, прекрасно розуміючи, що цю пропозицію треба тлумачити як завгодно, але не так.

Звісно, Едвард відповів тихим роздратованим сміхом.

– Приєднуйся до кола прихильників справжньої смерті, що дарує спокій духові людини. Нам потрібна твоя сила. А ми можемо бути для тебе дуже навіть корисними. Ти ж знаєш, що для некроманта все одно нема інакшої дороги, окрім як розчинитися в своїй силі… Тож використай цей недолік для того, щоб отримати перевагу. Приєднуйся. Вчення твого батька нам би дуже знадобилося. Наповни змію енергією, коли будеш готовий відповісти згодою.

Магія вислизнула з моїх рук. Зв’язок обірвався за ініціативою Едварда.

Вчення мого батька. Того, хто бажав перемогти смерть для некромантів, підняти їх на сходинку вище. Або, якщо не вдасться, спустити на сходинку нижче усіх інших і піднятися таким чином.

Звісно, про жодну згоду не могло навіть йтися. Проте я не перетворив змію на попіл і не знищив вівтар, лишив все як є.

Було холодно. Скільки б я не вмивався і не мив руки гарячою водою, легше не ставало. Коли ж прийшов до спальні і згадав, що маю спати на підлозі, то мало не зацокотів зубами. Я розумів, що насправді тут навіть жарко, коли мостився на килимі, але колишній страх, що жив ще в маленькому Ольєрові, а тепер вчепився іклами в Ольєра дорослого, нікуди не зникав.

– З тобою все гаразд? – Дарина, як виявилось, не спала. – Ти, здається, тремтиш, – вона підсунулась до краю ліжка, і тепла долонька торкнулась мого лоба. – В тебе жар!

– Це від втоми. Некроманти не хворіють, – відповів я стиха.

– Ага. Йди-но сюди, – покликала Дарина. – Ляжеш поруч зі мною і вкриєшся двома ковдрами. Давай-давай, не соромся, ельфе, я не чіпатиму твої вуха.

Я важко зітхнув раз, другий і все-таки перебрався до ліжка. Ми лягли спина до спини, зігріваючи одне одного, і я провалився у повний кошмарів сон.