6 (3)

Я лишився стояти, невпевнено притиснувши долоню до щоки. Що це тільки-но було?.. Вона грала на публіку? Але я озирнувся та не побачив жодної ознаки, що за нами бодай хтось спостерігає. Ніяких… Зайвих людей.

Чому вона так яскраво виявила до мене свою прихильність? А головне, чому я, дорослий некромант з кам’яним серцем, приділяю цьому так багато уваги і повертаюсь думками до швидкого доторку жіночих вуст, наче якийсь хлопчак?!

Випадкових свідків так і не знайшлось. Дорогою я зазирнув до Анрі, і син, відволікшись від книжки, поцікавився:

– А чому ти такий червоний? На щоках можна варити зілля, такі гарячі на вигляд!

– Здається, надихався некромантськими випарами, – відмахнувся я, розуміючи, що не можу при Анрі визнати, ніби настільки схвильований простим проявом дівочої уваги. – Пусте, дрібниця. Скажи, сину, а ти випадково не брав участі в якихось магічних ритуалах?

– На тебе впала ще одна потраплянка?

Я схрестив руки на грудях.

– Анрі, це абсолютно не смішно. Якщо бог – Хальвард чи будь-який інший, – ділився з тобою ще закляттями, а ти вирішив випробувати їх суто з інтересу, а потім щось трошки пішло не так – будь ласка, просто розкажи про це.

– А якщо все пройшло, як слід?

– Анрі!

– Ну тату, – хлопець закотив очі. – Я не настільки дурний. Згоден, ти маєш повне право в цьому сумніватися після того, що я накоїв… І то явно було не від великого розуму. Але я присягаюся тобі, що нічого гіршого не заподіяв.

– А кращого?

– Цей допит починає мене лякати. Присягаюся, що не проводив жодних ритуалів і не отримував від богів жодного іншого заклинання, окрім того самого, – Анрі скривився. – Справді, тату, я ж не повний дурень, я не ризикував би так сильно. Та я й тоді не знаю, що на мене найшло.

Я міг припустити, що на Анрі найшли Хальвардові маніпуляції, бо божество це відверто підступне, але вголос цього казати не став.

– Ти колись проводив ритуали зі зміями? – спитав я натомість. – Не зараз, а взагалі?

– Мама боїться їх до півсмерті, тож, звісно, проводив, – захихотів Анрі. – Їй не подобалось, коли я оживляв мертвих вужів. А ще більше це було не до смаку вітчимові.

Тому чоловікові взагалі все не до смаку.

– Чекаю не дочекаюся, коли повернуся додому і зможу начаклувати досить велику зміюку, щоб «таточко», – Анрі зобразив пальцями лапки в повітрі, – вилетів прожогом з мого дому. Але, аби отримати дідів спадок у повне своє розпорядження, я маю дочекатися двадцяти одного року.

– Я сподіваюсь, що ти не втечеш від мене назавжди.

– Ти зможеш навідуватись в гості, – підморгнув Анрі. – А я до тебе. До речі, звідки питання про змію? Що сталось?

Розказувати про вівтар синові я не став, але пояснив:

– Виявили дивну тварину, з начисто витраченою енергією смерті. Не можу зрозуміти, для чого і в якому ритуалі могли її використовувати.

Анрі замислено забарабанив довгими тонкими пальцями по обкладинці книги. Думав. Потім припустив:

– Може, це тварина-зв’язківець? Знаєш, до того, як Кіран винайшов оту свою штуку, феле… фелетон? Телефон! До того, як він його винайшов, некроманти спілкувались доволі примітивним чином. Я читав про таке закляття в книжках діда.

Я спохмурнів. Батькові книги – останнє, що треба тримати в руках Анрі, але це була гарна ідея. Некроманти приносили дві парні жертви, пов’язуючи їх між собою порожнім каналом зв’язку, який було дуже важко виявити. Наповнити магією їх – нескладно, будь-який молодий некромант впорається, і тоді сила йшла по зв’язку, оживляла і другу тварину, і двоє магів смерті могли спілкуватися між собою. На досить великій відстані. Що, як хтось закликав до такого «дзвінка»? Але чому залишили посеред палацу? На вівтарі?

Бо, як син свого клятого тата, я мав би здогадатися про цей спосіб одразу та протестувати його. Можливо, мені так кидали виклик, публічно просили зв’язку. Особисто посилку не надіслали, бо я б, радше за все, не звернув на неї уваги…

– Дякую, Анрі, – видихнув я та кинувся геть, залишаючи здивованого сина на самоті. Сподіваюсь, його припущення справді правдиве.

Позбавлена слідів магії і життя змія досі лежала там, де я її лишив. Я швиденько просканував її ще раз і, переконавшись, що нічого не впустив минулого разу, наповнив магічною енергією по вінця. Спочатку нічого не відбувалось, а потім я відчув, що магія кудись втікає. Вдалося.

– Вітаю, Ольєре, – гулкий, низький чоловічий голос наповнив простір довкола. – Давно не бачилися, чи не так?