5 (4)

Від думки, що ми з Дариною могли б бути разом, всередині потеплішало. Звісно, це лише симпатія, нормальна реакція чоловіка, який давно одружений з власною роботою, на привабливу жінку. Але Кіран явно ту реакцію помітив, бо усмішка його стала підступною, з натяком.

– Скоро ще й танцюватимемо на твоєму весіллі, – зробив свої висновки чоловік та виразно підморгнув мені.

– Якщо ти цього хочеш, то маєш зараз мене відпустити. Не хотів би я, аби мої вельмишановні колеги роздерли леді Аулін на шматки. Особливо Грета з її пристрастю до небезпечних сортів капусти та дивних смакових звичок.

– Зрозумів, відпускаю. Тільки не забудь дослідити цю гидоту, будь ласка. Якщо матимеш що сказати з її приводу, я завжди на зв’язку, і вдень, і вночі.

– Та хто б сумнівався, що навіть серед ночі ти працюватимеш, – не надто весело розсміявся я. – Звітуватиму, щойно буде про що.

Звісно, одразу ж розчинитися в порталі я не міг. Довелось зібрати вівтар, лишивши замість нього ілюзію – Кіранові ще допитувати слуг, а вони мають подивитися на бешкет, наведений невідомими, і дати свідчення. Лише після того, як все виявилось надійно спакованим, я змахнув рукою, і довкола мене петлею завернулась некромантська стрічка. Махнув Кіранові рукою на прощання, зробив ще один крок і розчинився у магічному мареві.

Коли сила осіла, я опинився за своїм робочим столом, а некромантський вівтар – власне, поверх купи папірців. Що ж, треба прибрати це, доки…

– Господи боже Претемний Лі, це що, змія?! Жива?!

Я здригнувся та підняв голову. Дарина власною персоною стояла посеред мого кабінету, який мав би стояти зачиненим і порожнім.

– Привіт, – ніяково всміхнулась вона.

– Як ти тут опинилась?.. Це не жива змія.

– Муляж? Дуже натуральний. А можна торкнутися? – дівчина рішуче проігнорувала моє питання і потягнулась до вівтаря.

– Ні! Не чіпай. Це… Доказ, – треба б вигадати якусь правдоподібну брехню, але навіть досвідчені некроманти губляться, коли в них посеред кабінету раптово з’являються жінки, яких тут не мало б бути. – Отже, яким чином ти сюди потрапила?

– Ліонель залишив мене під дверима. Я мала з ним приємну наставницьку розмову після того, як втекла від тих жахливих жінок, що ти мене з ними лишив, – пояснила Дарина. – Я від них втекла. Тож, бог провів мене сюди, до дверей, і сказав зачекати тебе. Ні, я так і збиралась зробити! Але мене тричі спитали, чому я, як наречена, не маю ключа, усе різні люди, і я тричі відповіла, що ключ маю, але чекаю декого, тому в приймальні. Зрештою, я більше не могла відповідати на це питання… Ну, вдесяте, – я осміхнулась. – Тож я спробувала зайти. Ти знав, що Тінями можна пройти крізь зачаровані двері?

– Поняття не мав, – чесно сказав я. – Жоден з варлоків Володаря Безодні раніше так не заходили. І я майже впевнений, що їх магія б не пропустила.

Треба проекспериментувати з Чезаре, як на нього реагуватимуть мої захисні чари. Або з Люціусом. З ким завгодно, аби переконатися, чи справді це збій, чи Дарина така унікальна, і моя магія гарно на неї реагує. Якщо так, то…

– А доказ чого це? – поцікавилась тим часом моя «наречена».

– Гхм. Не можу сказати, це державна таємниця, – озвався я. – Можливо, ти залишиш в спокої ту нещасну мертву змію, і ми займемось налаштуванням твого фантому? Як на це дивишся?

На щастя, Дарина зацікавлено кивнула. Я накинув на рештки вівтарю магічну сіть, аби ніхто нічого не порушив, тоді запропонував дівчині руку і повів її до суміжної ректорської лабораторії.

Переробити її під себе було доволі складно, я звик до того, що основну роботу виконую, сидячи в підвалі. Та, власне, більшість некромантів чимало часу проводять в замкнених приміщеннях якнайдалі від інших людей, чим глибше під землею, тим краще.

Але я впорався, і тут навіть не було нічого мертвого, окрім висушених рослин і ще кількох порошків, про джерело походження яких Дарині краще не знати. Я провів її поміж столами, всадовив у крісло і продемонстрував магічний пункт управління фантомом.

– Ось міжсвітові ниті, – пояснював я, – і, власне, «ти», – перед нами постав напівпрозорий силует. – В іншому світі вона набуде матеріальності та, підключена до тебе, зможе виконувати твої свідомі програми. Ти зможеш перемикатися та реагувати там більш яскраво, але я все ж припускаю, що краще ввімкнути режим цілковитої автономії, аби ти не втомлювалась, живучи два життя одночасно…

– Ця магія виглядає дуже складно, – сказала Дарина. – І вражаюче! Невже некроманти таке справді вміють? Мені здається, то якась інакша специфіка…

– Та ні, це саме некромантія, – я хитнув головою. – Як вона є.

– Твої колеги б теж так змогли?

– Ні. Я найсильніший з відомих мені некромантів Кофленди. Та й не тільки її. Можливо, колись ще Анрі, мій син, таке зможе, інші – навряд. То що, ми починаємо?

– Звісно, звісно, – зітхнула Дарина. – Починаємо. Дуже хочу побачити, як воно працюватиме.

Я схилився до жінки, щоб показати їй, як всім управляти, і не стримався, втягнув мимоволі носом весняний аромат її парфумів. Чи що воно таке, її природний запах? Захотілось зайвий раз показати Дарині, наскільки я могутній, вразити її.