5 (3)

***

Ольєр

Якби не мертва змія, вівтар би виглядав просто дивакувато. Однак, на жаль, змія там була, і скільки б я не намагався підняти тварину, аби подивитись бодай її спогади та побачити винуватця, нічого не вдавалося.

– Ні, – здався я зрештою, – так діла не буде. Я не можу підняти цю істоту. Що б з нею не робили, вона померла остаточно, і в її тілі не лишилось навіть сліду сили, за яку можна смикнути. Порожнеча.

– Звучить поганенько, – зітхнув Кіран. – Я сподівався, бодай ти зможеш щось дізнатися. Напевне, доведеться допитувати варту… Це все явно не до добра, – він виразно кивнув на вівтар. – Ельвіра каже, що я переживаю через дурниці, але після Горнбіма…

Після Горнбіма ми всі перестали вважати дрібницями мілкі ритуали, дивні артефакти, сліди некромантії та інші підозрілі речі, що раніше проходили повз нашу увагу. Тепер спостерігали за кожним проявом, придивлялися до всього, до чого лиш могли.

Складно не придивитися до влаштованого прямо посеред палацу маленького вівтаря, на якому хтось кров’ю, причому не тваринною, написав: «смерть ящіркам».

Навряд чи невідомого хвилювали саме плазуни. Ящірками здавна образливо обзивали драконів. Той, хто це зробив, точно повний політичних амбіцій.

Звісно, це було доволі очевидно. Ще рік тому ми мали королівну Мелані, жінку вільну та здатну обрати собі будь-якого чоловіка. Повно аристократів будували плани на її руку та серце, а головне, на місце короля-консорта поруч з правителькою.

А потім все пішло шкереберть. Її Високість виявилась підміною, знайшлась справжня королівна, вона ж і зайняла престол, та ще й заміж вийшла. Королева Ельвіра, наша нова правителька і в той же час Кіранова дружина, багато кого не влаштовувала.

Скинути її з трону і вмостити там власну персону, напевне, хотіла б половина аристократів Кофленди. Тож вівтар не дивував. Дивувала майстерність, з якою він був виконаний, і те, що нахаба пробрався в самісіньке серце палацу, аби зробити це.

– Я зберу це все, – похмуро промовив я, – і постараюсь уважно дослідити його наодинці. Якщо мені вдасться розібрати магічні сліди, все тобі перекажу. Але… Вимушений визнати, я геть не в захваті від того, що тут відбувається.

– Ой, друже, повір, я теж не готовий танцювати від задоволення, – пробурмотів Кіран. – Спробуємо посилити охорону.

– Чому ти покликав саме мене? – спитав я. – А не варту чи слідчих?

– Окрім того, що ми друзі? – король-дракон запитально вигнув брови. – Ти некромант, Ольєре. А від цієї штуки смердить некромантією.

– Власне, ні, – заперечив я. – Від цієї штуки смердить порожнечею. В ній нема нічого.

– Смерть – то і є нічого. Один з варіантів. Якщо не некромант випив залишки життєвої енергії з вівтаря, то хто?

Я скривився. На жаль, жодного некроманта, який був би здатен попрацювати так майстерно і не лишити жодного сліду свого втручання, я не знав. Це, звісно, аж ніяк не означало, що його не існує. Але ритуали, якими володів той невідомець, явно переважали мої власні, і то значно.

Дивно, що тут не лишилось некромантської енергії. Бодай вона мала б бути! Змія явно вмерла не природною смертю і…

– Ти мене підозрюєш? – раптом спитав я, підіймаючи на Кірана погляд. – Так? Я некромант, маю достатньо сили…

– Не говори дурниць, – перервав мене дракон. – Звісно, ні. Ти дуже допоміг з Горнбімом, я вважаю тебе другом, сподіваюсь, що це взаємно. Просто потрібна твоя порада, як спеціаліста, та й все. Зрештою, може, цей вівтар нічого і не означає, і тобі нема що тут впізнавати.

– Може, – луною озвався я, абсолютно не впевнений у власній відповіді.

– Розкажи краще, що там в академії, – попросив Кіран. – Що в тебе нового?

Я відігнав куди подалі неприємне відчуття, ніби невидимі руки зімкнулись на горлі. Кіран ні в чому не підозрює мене. Кофленда – не та країна, де за наявність некромантського дару каратимуть. Так, є інші держави, де я злочинець просто за правом народження, але не ця. Все гаразд. Все відбувається так, як слід.

– У мене нова потраплянка, – сказав я другові. – Викладачка з немагічного світу, уявляєш? Мій… – я затнувся. Розказати про Анрі? Але син – також некромант. Що, як Кіран підозрюватиме його? Цього мені тільки не вистачало! Ні, краще триматиму язик за зубами, в інтересах Анрі. – Мій другий курс геть совість втратив. Намагалися оживити «наречену», а натомість викликали дівчину з іншого світу. Вона потрапила у страхувальну сіть Претемного Ліонеля та стала його чаклункою. На щастя, магії її присутність аж ніяк не загрожує, можеш не переживати.

– Звісно, – кивнув Кіран. – Гарна?

Я згадав про Дарину, яку залишив наодинці з нашими любими колегами. Про її золоте хвилясте волосся, промовистий погляд…

– Симпатична, – змусив себе відповісти стриманіше.

– О, – Кіран примружився. – То може, ти нарешті знайшов собі пару?