5 (1)

Дарина

Варто було Ольєрові зникнути, як леді Грета миттю підсунула до мене капусту. Знову, ніби я мало пережила страждань уже від самої наявності цієї страви у власній тарілці. На вустах у жінки промайнула легка догідлива усмішка.

– Як цікаво, – промовила вона, – переплітаються долі. Ніколи раніше ми не помічали за нашим вельмишановним ректором яскравого бажання заводити родину.

– Очевидно, він просто не ділився цим бажанням з вами, – я відсунула капусту. – Дякую, але більше пригощати мене не потрібно.

– Невже ви не оцінили нашу гостинність?

– Оцінила, поза всяким сумнівом, – запевнила я жінку, – але на даний момент не готова скористатися такими щедрими дарунками. Я, на жаль, вже сита.

– Грето, не всі хочуть їсти твою ганебну траву, – втрутилась інша жінка, імені якої я, на жаль, не знала. – Леді Дафно, мене звати Марісоль.

– Дуже приємно…

– Навзаєм, – сяйнула Марісоль білозубою усмішкою.

Вона теж мала гострі вуха, хоч і не настільки, як мої власні. Напівельфійка, я так розумію. На вигляд доволі симпатична, виглядає приємною… Але я не поспішала довіряти аби-кому, уже достатньо обпеклась в своєму житті до усіляких магічних світів, аби добре знати, наскільки оманливими подекуди виявляються чужі теплі слова та ласкаві вирази обличчя.

– Ви плануєте надовго затриматися в Кофленді? – спитала Марісоль. – Чи майбутнє одруження означає, що Ольєр нас залишить?

– З чого б то він мав?

Марісоль знизала плечима.

 – Звісно, він непоганий ректор, особливо якщо порівнювати з лордом Горнбімом, його попередником… Ви чули про нього, Дафно?

– Трішки.

– Ймовірно, Ольєрові довелось дуже сильно стримуватися, – кахикнула жінка, – бо цензурно говорити про Вальдемара – занадто складна задача. Так от, Ольєр чудово справляється зі своїми обов’язками, але, зрештою, він некромант.

– І?..

– Ну, це несе певні ризики за собою, – зазначила жінка. – Думаю, його наречена повинна це розуміти. Некроманти – небезпечні.

Я згадала про Хальварда та його попередження. Треба терміново розповісти про це все іншому богові, тому самому, що сидить у мене в голові. Аби випадково не опинитися у ще більшій халепі і не стати полонянкою власних хибних висновків.

– Тому, – продовжила Марісоль, – некроманти зазвичай уникають керівних посад, так би мовити, з міркувань безпеки. Ольєр погодився на ректорство винятково через власну близькість з королевою Ельвірою та королем Кіраном. Вони особисто просили його про це. Але, думаю, дуже скоро йому доведеться робити вибір між звабою, яку дає влада, сконцентрована тепер в його руках, і безпекою для суспільства. Особливо якщо пам’ятати, що саме накоїв його батько…

– Не впевнена, що готова обговорювати це зараз, – від натяків на те, що Ольєр – небезпечний, неправильний, і з ним щось не так, у мене по спині сипнуло холодом, але я проігнорувала неприємне передчуття. Краще просто не надавати почутому жодного значення і піти звідси куди подалі. – Вибачте, але я теж мушу вас залишити.

За моєю спиною гарантовано шепотітимуться, але зараз є те, що з’ясувати набагато актуальніше, аніж послухати чергові чутки. Мені потрібні відповіді!

Опинившись в коридорі, я зрозуміла, що відверто розгубилась. Куди йти далі, що робити? Де мені переговорити з богом?

«Підіймись чорними сходами у вежу, там я зможу з’явитися з Тіней».

Чорні сходи?.. Тут справді були такі, і я, подякувавши за чітку вказівку, підібрала спідниці і закрокувала вгору. Один проліт, другий, третій…

«Ти щойно здолала три сотні високих сходинок, – за якийсь час заговорив Ліонель. – Тобі не здається, що вони б мали вже скінчитися, і взагалі, ліфти – чудовий винахід людства, і тут мали б бути такі самі?»

– Ненавиджу ліфти. Ну, і триста сходинок – це трошки багато, – важко дихаючи, озвалась я, – але, здається, не десять тисяч, як я в якомусь фентезі читала. Нормально. У мене майже не гудуть ноги.

«Ти абсолютно точно мені подобаєшся, – заявив бог. – Поверни направо і зайди в прохід».

Я справді побачила вузький перехід і, видихнувши з полегшенням, ковзнула в нього. Тут було темно, похмуро, зате жодного шуму та студентів. Гарний сховок! Навіть якщо за мною стежили, зараз я опинилась поза зоною досяжності.

За мить повітря довкола затремтіло. Переді мною з’явився справжній клубок живих тіней, і він з кожною секундою ставав все більшим та небезпечнішим на вигляд, аж доки не сформував високу чоловічу постать.

– Леді Аулін, – Тіні набули кольору і перетворились на високого чорнявого чоловіка з пошрамованою щокою. – Претемний Лі до ваших послуг.

– Рада знайомству, – втомлено зітхнула я. – Отже, ми нарешті можемо поговорити наодинці. Здається, боже, ти планував щось мені сказати?

Замість відповіді він простягнув руку, і я відчула, як магія проникає всередину моєї свідомості. Дідько! А дозволу спитати цей бог не пробував?