4 (1)

Дарина

Давно я так добре не спала. Вдома постійно щось заважало, то сусід хропе за стіною так, що аж шибки дрижать в моїй квартирі, то в голові рій поганих думок, і сни постійно пов’язані з роботою… Зараз же ані кошмарів, ані будь-якого дискомфорту, я просто витала у мріях. Ходила чарівними лісами, милувалась на… Що воно таке? Піксі? Напевне.

Я прекрасно усвідомлювала, що це сон – дивна річ, зазвичай мені вдавалось це втямити тільки після пробудження, – тому, коли довкола затанцювали дрібні світлячки, охоче пішла за ними. Цікаво ж, куди приведуть, а уві сні цілком безпечно…

– Мені здалось, навіть у вашому світі є легенди, які розповідають, що не варто ходити за світлячками. Тим паче, на болота.

Я здригнулась і різко озирнулася.

Так, справді, сон завів мене прямісінько на болото. Я й не помітила, що перестрибувала з купини на купину, напевне, звичка так добиратися додому, коли коротку дорогу розмиває, а довгою йти все одно лінь, брала гору.

Потім ще дивуватимусь, що чоботи забрьохані.

Ліс видавався найзвичайнісіньким, навіть досить сонячним, попри болотяну місцевість. Та й голос, на щастя, долинав не від якогось балакливого пенька.

Поруч зі мною стояв ельф. Я бачила його вперше в житті – ну, власне, до цього я перетнулась тільки з трьома студентами, якої вони там раси, і одним гостровухим некромантом, – але одразу ж відчула, як по спині пробігає холодок.

Це хтось небезпечний.

– Добрий день, – я схрестила руки на грудях, дивлячись на незнайомця.

Середнього зросту – вищий за мене, але точно нижчий за Ольєра, – з довгим прямим чорним волоссям і хижими зеленими очима, ельф був вбраний, майже як сучасний чоловік, у сорочку, штани та високі чоботи, явно зручні для болота. Але щось в ньому все одно видавало потойбічність.

Може, дивний блиск погляду? Або ця усмішка, від якої мене буквально дрижаки брали?

– Вітаю, Дарино, – він схилив голову набік. – Радий вітати у моєму царстві! До серця боліт не запрошую, тебе ось-ось розбудять.

– Ви хто? Ми знайомі?

– Мене звати Хальвард, – він простягнув мені руку. – Хальвард Скольд.

– Гхм. Дуже приємно, – я торкнулась його долоні.

Пальці були холодні, але не неприємно-слизькі, спітнілі, нічого такого. Просто крижані. І відчуття небезпеки посилилося.

– Вам щось конкретне від мене треба? – зрозумівши, що він не говоритиме далі, спитала я. – Це через вас я сюди потрапила? Хто ви взагалі такий?

– Хальвард Скольд, – повторив він. – Ну, Халь!

– Не те щоб мені це багато що гово… – я затнулась. – Господи боже Претемний Лі.

– Ліонель мешкає в іншому царстві, але, я так розумію, ви мене згадали, – всміхнувся Хальвард.

– Ще б пак! Ви… Той самий трохи соціопатичний ельф з книжки, який випадково став богом?

– Дуже прикра випадковість, чи не так?

Я зніяковіла.

– Знаєте, гхм, в книзі ви мені подобались, – поспішила прибрати руки за спину. – То чому я тут? Чому я уві сні відчуваю все аж так яскраво?

– Бо ваша душа завжди прагнутиме до свого основного призначення, – підморгнув мені Хальвард. – А воно полягає в тому, щоб допомогти мені. Бачите, як все просто та зручно?

– Допомогти в чому саме? – уточнила я. – Тобто… Що я маю зробити? Мені треба швидше додому, в мене там повно роботи…

– Погана мета для повернення.

– Нормальна! – заперечила я. – Це через вас я взагалі сюди потрапила, так? Не треба на мене так дивитися, у мене мороз по шкірі йде!

Хальвард весело розсміявся.

– Я не такий страшний і не такий холодний, не володар же криги. Всього лиш боліт, – він весело підморгнув мені. – Якщо я скажу про ваше призначення прямо, це буде дуже нудно.

– Люблю нудні історії.

– Та невже?

– Так, – процідила я. – Тепер я розумію, чому частина фанбази вас і вашу схильність до маніпуляцій, Хальварде, не надто любила.

– Вони нічого не розуміють в тому, як треба жити на світі, – Халь розсміявся знову. – Насправді все просто. Ви ж знаєте, хто мій одвічний ворог, чи не так? Бельсазар, бог смерті. Ледве не згубив мого сина, хотів зруйнувати світ, який я так люблю. Головна моя мета – спинити Бельсазара. А він дуже легко пролазить до нових світів через некромантські руки. Просто не дайте зачепити Кофленду.

– Але як?

– Вигадайте, що саме стримуватиме Ольєра від розширення сили. Не дозвольте йому розкрити свою міць на повну. Якщо знайдете спосіб, моя люба, повернетесь додому. Якщо забажаєте, звісно.

Халь підморгнув мені і розчинився в повітря. Я кліпнула, потім замружилась, а коли відкрила очі, зрозуміла, що прокинулась – і що наді мною нависає некромант, якого тільки що цей бог, бодай би йому, назвав моєю ціллю!