3 (3)

Анрі завмер і озирнувся на мене з таким невинним виглядом, ніби за життя став першим святим серед некромантів, і зараз над головою в нього запалає німб.

– Що, тату? – ласкавим голосом поцікавився він у мене, показуючи, що за свої двадцять з невеликим років не навчився як слід брехати батькові.

Чудово. Я дуже радий, що ці його навички не роблять мене цілком безсильним батьком, що повірить кожному невинному погляду свого любого сина. Некроманти – хлопці небезпечні, з ними треба бути уважними до знемоги.

– Ходи-но сюди, – я поманив його пальцем. – І двері за собою прикрий, синку. То що, ти кажеш, викладачі бачили? Як це вони встигли так швидко плітки пустити?

– Язики прудкі.

– І окремо від викладачів бігають, оживлені одним не в міру активним некромантом? – я вигнув брови. – Анрі. Ти ж знаєш, що я не буду сваритися. Ти мій син. Всі ми коїмо різноманітні дурниці в такому віці. Я, наприклад, теж піджартовував над своїм батьком.

– Я над тобою не піджартовував!

– Анрі.

– Ну гаразд. Гаразд! – син струснув темним волоссям. – Тільки не сварися! Я не хотів нічого поганого, присягаюся!

– Просто вирішив познущатися… над ким? Наді мною?

– Я добрий некромант, – Анрі рішуче схрестив руки на грудях. – Я не планував ні над ким знущатися. Просто ті дурні шукали в старих книгах ритуал по оживленню «нареченої». Я порозпитував і дізнався, що кожне покоління студентів намагається це зробити, і щоразу трапляється якась халепа. Це все тому, що у них нема нормального некроманта!

То правда, про бідолашну мертву наречену вже чутки ходили, гірше не вигадаєш. І все одно, студентам ніби медом намащено біля тих ритуалів.

– Я спочатку думав просто пройти повз, хай свої шишки набивають, – провадив далі Анрі, – але, тат, я побачив, як книга мало не повідгризала їм пальці!

Просто чудово. Я подумки зробив помітку: перевірити бібліотеку, переконатися в тому, що там нема небезпечних томів. Кусані пальці – це не проблема, але ж деякі томи по некромантії можуть відкусити одним клацанням зубів одразу голову і навіть не поперхнутися. Не хотілося б спостерігати, як така прикра доля настигає якогось непоганого студента, бо він пхнув свого не в міру цікавого носа туди, куди не потрібно. Та й загалом, такі летальні випадки погано впливають на акредитацію академії.

Можливо, мене, некроманта, тому й призначили на посаду ректора, щоб вирішував проблему з незапланованою смертністю?

– Припустимо, ти вирішив врятувати цих дурноголових. Яким же чином ти це зробив? – вигнув брови я. – Викликати найпростішу нечисть чи щось типу того?

Анрі заперечно хитнув головою.

– Щоб та нечисть їх пожерла? Вони ж дурні! Не розрахували б резерв, і що тоді, все кладовище вкладати? Аж ніяк. Я дав їм світле закляття.

– Синку, ти некромант. Звідки в тебе світле закляття взялося?

Анрі відвів очі.

– Сину?.. Що то було?

– Ну, вони ж вирушили шукати наречену, правильно? От я і дав їм закляття, аби вони шукали живу наречену.

– Це було…

– Закляття пошуку ідеальної пари, так. Для того, хто стоїть найближче до зони застосування заклинання, – невинним голосом повідомив мені Анрі.

Я мало не поперхнувся. Це абсолютно точно світла магія, що вимагає доволі великого вкладу енергії, а головне, зазвичай приховується від простих смертних.

– Ти вирішив порадувати їх нареченою?

– Ну чому одразу їх?

Я повільно простягнув руку, підманюючи до себе сина ще ближче, і міцно стиснув його зап’ясток. На щастя, Анрі не намагався вирватися.

– Ти знав, – рішуче заявив я.

– Що ти там будеш? Звісно. Хто, як не некромант, вирішуватиме проблему з нареченою, – син почухав потилицю. – Ну, і я подумав, що тобі підманить якусь ельфійку з місцевих, щось таке.

Підманило. Ельфійку з іншого світу, потраплянку. Гарну, розумну, просто ідеальну. Чекайте, ви хочете сказати, її істинне призначення тут – ощасливити мене? Безодне!

– Анрі, – похмуро промовив я, – мене цікавить лише одне, звідки те «світле», а бодай би його, закляття такої сили з’явилось у тебе?

– Бог дав, – відповів син.

Я в захваті. Просто в захваті.