3 (1)

Ольєр

Кожен другий викладач нашої магічної академії мріяв бути ректором. Кожен третій з них, і приблизно половина інших, хто не мріяв, запевняли, що вони б робили все інакше і стали ректорами значно кращими за мене.

І хоч би один вирішив реальні проблеми, що градом сипалися мені на голову!

Можливо, саме тому потраплянка з іншого світу, що так охоче взялася за студентів і поставила їх на місце, і здалась мені настільки привабливою, що просто очей не відвести.

Ну, або справа була ще й в тому, що я справді давно не зустрічав настільки красивої та харизматичної жінки. Золотаві локони розсипалися по її плечах, ясні очі горіли праведним вогнем, а рішучості вистачало на те, щоб змусити перелякатися навіть найдурніших та найнахабніших студентів, що, всі, як на підбір, зібралися будити мертвих заради знань та легкої здачі іспиту.

– Що ж, – я змусив себе не витріщатися на Дарину аж надто відверто. – Думаю, мені треба подбати про твої документи. Сама розумієш, ми не можемо підписати тебе Дариною… Прізвище в тебе яке?

– Вільшенко.

– Дариною Вільшенко, – я важко зітхнув. – Можливо, варто підібрати якесь схоже ім’я, щоб ти могла ним представлятися? І прізвище. Особливо прізвище!

– Жодної свободи у фентезійних світах! – фиркнула Дарина і струснула своїми золотавими кучерями. – Навіть тут імена треба підбирати доречні для епохи. Ну нехай буде… Дафна? Таке підійде?

– Цілком.

– А прізвище… Аулін? Це вільха… Не знаю, якою мовою, – вона зніяковіла. – Мені підказав голос в голові, – дівчина притулила довгі тонкі пальці до скронь. – Я не можу навіть звикнути до того, що в моїй голові хтось говорить.

– Це доволі звична кофлендська проблема, – гмикнув я. – Тобі знадобиться трохи часу. Отже, Дафна Аулін. Я запишу собі і постараюсь зробити все якомога швидше.

– А що, ректори магічних академій вміють підробляти документи?

– Мої добрі друзі займають важливі ролі в правлінні Кофленди.

– Які? – Дарині треба було знати все, і навіть більше. В мене впився допитливий погляд зелених очей.

– Це король і королева.

Вона аж вдавилась повітрям від подиву і закашлялась. Я дбайливо поплескав Дарину по спині, дав їй склянку з водою і дбайливо поцікавився:

– Все гаразд?

– Думаю, – вона закотила очі, – я просто дуже, дуже сильно втомилась. Можливо, я маю слухові галюцинації, і мені здалось, що мене заміж кличе красень-ельф, який не просто ректор академії, а ще й дружить з місцевими правителями. Ще й, я думаю, король тут має трохи більше впливу, ніж у Британії.

– Мені дуже приємно, що ти вважаєш мене красенем, і я, на жаль, поняття не маю, що таке Британія, – зізнався я. – Але у нас головна королева насправді. Король їй допомагає. А тобі справді варто відпочити. Забагато вражень за день.

Дівчина густо зашарілась, реагуючи на першу репліку, але відмовлятися від своїх слів не стала. Що ж, я вже зрозумів, що вона вельми смілива.

– Ми ще не все обговорили! – натомість заявила Дарина.

– Можна продовжити розмову зранку, – запропонував я. – Прийду до тебе, і про все поговоримо. А до того спробуй відіспатися.

Дарина діловито оглянулась.

– Тут? – поцікавилась вона, киваючи на диван. – Тільки врахуй, я не залишаюся спати в одній кімнаті з незнайомцями. Мені потрібно трішки особистого простору.

– Для того, щоб підготувати окрему кімнату, мені треба трохи часу. Але… – я озирнувся на стіл, на якому на мене чекало кілька досі не розглянутих важливих наказів. – Що ж, боюсь, зараз мені буде абсолютно не до сну. Тому пропоную залишитися у моїй спальні, а я працюватиму усю ніч. Некроманти мало сплять.

– Сподіваюсь, на інших ельфів це також розповсюджується, – Дарина позіхнула, прикриваючи рот долонею. – Але я зараз готова заснути просто на ходу. Навіть не говоритиму, що спати в ліжку чоловіка, якого ледь знаєш, це непристойно…

Здоровий глузд, на щастя, переміг пристойність. Я відвів Дарину до себе, допоміг застелити ліжко чистою постільною білизною, видав їй одну зі своїх новеньких натільних сорочок, аби було в чому спати, побажав гарних снів своїй «нареченій» і залишив її наодинці.

Я всміхався, повертаючись до кабінету, рівно до того моменту, поки не наштовхнувся на сина. Анрі стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на мене таким важким поглядом, що сумнівів просто не могло бути.

Він явно чимось невдоволений.

– Тату, а ти знаєш, що у стін бувають вуха? – поцікавився він.

– Здогадуюсь. Я так розумію, окрім вух, у них є ще й рот, і стіни проявили свою здатність до балакливості.

– Так. Мені щойно розповіли, що у тебе з’явилась наречена. Ти що, справді збираєшся з кимось одружитися?..