2 (1)

Дарина

Ми вже давно перемістилися, а від порталу все ще блимало перед очима. Я спробувала зробити крок, похитнулась і осіла б на землю, якби мене не підхопили під лікті.

– Обережно. Здається, до телепорту ти не надто звична, Дари… но, – Ольєр знову запнувся, вимовляючи моє ім’я.

– Можна Дара, – здалась я. – Або ще якось, як по-вашому зручно… Господи. Досі повірити не можу, що все це відбувається насправді. Вщипни мене.

Ольєр всадовив мене на диван з оксамитовою оббивкою, сам вмостився поруч і окинув оцінюючим поглядом.

– За що вщипнути? – поцікавився він.

– Ну, щоб прокинулась…

– Я маю на увазі, за яку частину тіла.

– Оу. А що, ініціативності не вистачає, здогадатись самому? – уїдливо поцікавилась я.

– Намагаюсь бути лордом, що шанує чужі особисті, ем… прикордонні стовпи? Якось так, – кахикнув Ольєр.

– Це називається «особисті кордони» або «особисті межі», – виправила я. – Не прикордонні стовпи.

– Прошу пробачення, я не зовсім орієнтуюсь в іншосвітних словниках. Ти розумієш, що я кажу, бо магія, яку вдихнули в тебе захисні сфери, встановлені богами, допомагають перекласти все як слід, проте, гм, періодично бувають збої.

Я не втримала смішок.

– Стовпи то стовпи, – махнула рукою я. – Так теж весело. Можна вщипнути за руку, до речі. Хіба це не очевидно?

Ольєр обережно торкнувся пальцями мого зап’ястка. Тілом пройшла хвиля приємного тепла, і я мимоволі затримала погляд на його кистях.

У кожної жінки свої вподобання. Мене завжди приваблювали худорляві високі чоловіки, і я завжди звертала увагу на їх пальці та кисті. Любила, коли руки виглядають, мов у піаніста або програміста, могла заворожено спостерігати за тим, як хтось набирає текст на клавіатурі. У Ольєра долоні виявилися саме такими, правильними.

– Аж не віриться, що цими руками з могил викопували мерців… – бовкнула я, і саме в цю мить він мене вщипнув. – Ай!

– Це не сон, – всміхнувся Ольєр, – судячи з реакції, і я некромант, а не гробокопач, я володію базовими закляттями, які допомагають вирити яму без особистого втручання. Тож всі вправи з лопатою виконують або чари, або студенти.

– Хіба вони тих заклять не знають?

– Їм корисно.

– Погоджуюсь, – зітхнула я. – Моїм би теж не завадили вправи з лопатою. Або бодай з чимось. Отже, як ми повертатимемо мене додому?..

Ольєр підвівся і підійшов до високого стелажа. Я ж, користуючись тим, що він не поруч і не затуляє мені огляд, зацікавлено роззирнулась. Погляд ковзнув по підтягнутому тілу некроманта, що скинув пальто і зараз стояв в штанах та в сорочці. Красива в нього спина, напевне, все-таки чимось займається, не тільки закляттями користується.

Я відвернулась і зосередилась на меблях. Їх було небагато: кілька напівпорожніх стелажів, стіл, завалений паперами, кілька ящиків, з яких стирчали папки з чужими особовими справами, три вільних стільці, крісло і диванчик в кутку, на який мене, власне, і всадовили. Заставлений книгами виявився лише один стелаж, той самий, біля якого стояв ельф. Такі гарні палітурки… А яке гарне чорне волосся…

Не у палітурок, у Ольєра.

Тепер я вщипнула себе сама. Ні, привабливі чоловіки – це, звісно, добре, але не варто витріщатися аж так відверто.

– Взагалі-то я не проти, щоб на мене дивились гарні жінки, – промовив Ольєр, і я аж підстрибнула на місці.

– В тебе що, очі на потилиці?!

– Ні, але ти щойно підтвердила, що дивилась на мене, тож я правий, – розвів руками він. – Якби я потрапив до іншого світу, то теж би на всіх витріщався. Мені було б цікаво, куди саме я потрапив. О, ось вона.

Чоловік обережно потягнув на себе одну з книг, що стояла на найвищій полиці, і в цю ж мить стелаж зсунувся з місця. Чим далі він смикав книгу, тим далі від’їжджала шафа, аж доки не звільнила щось вельми схоже на банківський сховок – багато-багато комірок з окремими дверцятами.

– Артефакторне сховище, – пояснив ельф. – Попередній ректор був ще тією сволотою. Це через нього багато де лишилися неініційовані мікропортали, здатні затягнути людину, якщо всотають достатньо магії з довколишнього середовища. Ті три дурня, очевидно, разом з Нареченою збиралися половину кладовища сусіднього підняти. Ну, але всього лиш витягнули в цей світ тебе. Дивно, до речі, що світ так легко тебе прийняв. Зазвичай це означає, що або ти дуже хотіла звідти втекти, або, – Ольєр повернувся до мене, – дуже потрібна тут.

В руках він тримав дрібну скриньку. Артефакт, напевне. Доки я зачудовано дивилась на предмет, ельф всміхнувся і поцікавився:

– Певна, що готова віддати довге ельфійське життя і повернутися назад до світу, де нема ні чудес, ні магії? Якщо так, то відкрий її і уяви свій дім. Повинна опинитися там.