1 (3)

Напевне, «розійтись навіки» – розсудливий, правильний варіант. Але я опинилась тут, імовірно, тому, що зрізала дорогу через лісосмугу. Якась хвилина економії часу, абсурд! Чого не зробиш, аби після другої зміни опинитися швидше вдома.

Тож чом би не ризикнути вдруге? Тим паче, жар, що розтікався тілом, не робив мене розумнішою. А ельф – з тих чоловіків, які надто гарні, надто привабливі, аби їм відмовити. Що я втрачаю? Якщо це фантазія, то просто обираю цікавішу гілку сну, а якщо реальність, то я що так, що так у повній дупі.

– В чому саме потрібна допомога? Я не погоджусь, якщо не знатиму конкретних умов, – я спробувала говорити серйозно.

Ольєр усміхнувся. Це виглядало небезпечно – і привабливо, що вже там. В очах його затанцювали веселі іскорки.

– Ти сказала, що ти викладачка.

– Ну… Так, – кивнула я.

– І, ймовірно, добре знаєш, як іноді можуть дістати паршиві студенти.

Кивнула знову, повільніше, і впилася в Ольєра поглядом, чекаючи на деталі. Нехай пояснює, якщо вже заговорив про це, детальніше.

– Припустимо, так, мені справді відомо, наскільки вони бувають… Діставучими, – повільно промовила я. – І нахабними. І наскільки ігнорують попередження, коли кажеш, що чогось робити не можна. Наприклад, користуватись штучним інтелектом, щоб зробити лабораторну роботу.

– Що таке штучний інтелект? Це якийсь такий цікавий вид воскреслого мерця?

– Щось типу того, – погодилась я. – Якщо не вдаватись в деталі. Тільки, я думаю, трошки безпечніший, ніж воскрешати цю, гм, наречену.

– Так, – кивнув Ольєр. – Абсолютно точно безпечніший. Минулого разу вона ледве не зжерла одного зі студентів.

– Шкода.

– Еге ж.

– Шкода, що «ледве». Їй треба було старатися краще.

Карі очі мага спалахнули знову.

– Мені подобається твій хід думок, – задоволено заявив він. – Отже, мені потрібно їх провчити. Якщо ти допоможеш це зробити, я спробую відкрити для тебе зворотний портал сьогодні ж. Це трохи небезпечно для мага, але я маю достатньо запасів артефактів, аби підстрахуватися.

– А які можуть бути негативні наслідки для мене самої? Бо мене не влаштовує переміститись назад додому у неповній комплектації.

– У найгіршому випадку портал просто не спрацює, – відповів Ольєр. – Отже, колего… До речі, а що ти викладаєш?

– Нейронні мережі, числові методи, методи та системи штучного інтелекту… – я затнулась. – Ти ні слова не зрозумів, правда?

– Не зовсім. Нейромережі – це щось про хребет і мізки?

– Це називається нервова система, – гмикнула я. – Але дещо спільне є. А ти що викладаєш?

– Некромантію і бойову магію. Це теж трошки пов’язано з хребтом та мізками, – підморгнув мені Ольєр. – Ти знаєш, що це за сила? Ну, в загальних рисах?

– На відміну від декого, я багато читаю, – усміхнулась я. – Так, знаю. Воскресіння мертвих, різні темні ритуали. Тіні… А, це, напевне, вже не до некромантів. Ну, загалом, в кожній книжці описують по-своєму, бо ж дуже від автора залежить.

– Саме так, – погодився Ольєр. – Що ж. В нашому світі є розпорошена мережа порталів, які активуються випадковим чином. Старання мого попередника, першого ректора… Паскуда ще та. Вальдемар Горнбім звати. Ймовірно, часточку такого порталу студенти випадково пробудили, намагаючись підняти «наречену». Я прийшов сюди, коли помітив, що вони розкладають ритуальні свічки, і думав заспокоїти відьму, але…  Все пішло не за планом.

Так, я абсолютно незаплановано звалилась прямісінько йому на голову.

– Студенти поняття не мають, як виглядає справжня «наречена», – продовжив Ольєр. – І, можливо, я б не дозволив живому мерцю вийти до них і налякати, проте з тобою це буде безпечно. А познущатися з них трошки не завадить, авжеж?

– Абсолютно згодна.

У мене не було можливості на власній роботі розігрувати всіляких паразитів, які, замість навчатися, готові душу дияволові продати – тільки б нічого не робити, відіграюся хоч тут.

– Треба лише вийти до них і трошки налякати.

Я могла б подумати, що у студентів, напевне, магія, і вони небезпечні. Але викладач – людина, ну, чи ельфина, звична, тому я відмахнулась від усіляких страхів і рішуче закрокувала до виходу. Зовні на мене уже чекала зграйка студентів. Я поправила свій плащ, всміхнулась усмішкою, призначеною для найгіршого двійочника на сесії, і огляділа їх уважним поглядом.

– Хто викликав мене? – промовила тихим, зловісним голосом. – Хто рятуватиме мене від самоти?